Найкумедніше ж у всій цій історії, що історичне знайомство відбулося не завдяки телефону, а завдяки хронічній нестачі квитків на швидкий поїзд Київ — Москва. Авторові конче треба було їхати до Москви, а квиток був тільки в вагон СВ, тобто з двомісними купе, що, загалом кажучи, становить неабияку зручність у поїздці, але водночас занадто обтяжливо для письменника з нестабільною економікою, тобто з нерегулярними гонорарами. Але в касі спитали: «Берете?» І автор відповів: «Беру!»
В купе вже сидів чоловік. Мав стільки ж років, як автор, але був у всьому набагато показніший: головатіший, мордатіший, носатіший, товщий плечима, руками, ногами, черевом і, як колись казали, всіма «мишцями». Одяг на чоловікові був новий, модний і дорогий. Кращий, ніж у народного артиста, але трохи гірший, ніж у футболіста київського «Динамо». Портфель з рипливої шкіри, з латунними замками, ніби у чиновника британського казначейства, галстуком автора він, здається, не перекривав, але що галстук перед цією картиною суцільного благополуччя й добробуту!
— Сусід? — соковитим басом поспитав чоловік.
— Сусід, — промимрив автор. — Я, власне, випадково в цей вагон.
— А я — закономірно! Ніхто тут не їздить, бо не вірять, що є такі вагони, а я вірю в прогрес і знання. Сподіваюсь, ви теж?
— Так, так, я теж вірю. Але із загальним прогресом не завжди узгоджується бюджет окремої людини. На жаль.
— Ви про гроші? У справжніх людей грошей ніколи не було і не повинно бути!
Авторові приємно було це чути, бо він грошей удосталь ніколи не мав і в найближчі сто років не сподівався мати. Але автор змалку виховувався в дусі скептицизму, притаманного селянам, і тому з деякою недовірою зиркнув на дорогий сусідів костюм, на його черевики і на його рипливий, весь у бронзовім сяянні штудерних замків портфель.
— Цікавитесь, що в портфелі? — вмить перехопив авторів погляд чоловік. — Закономірно. Але спершу давайте познайомимось. Варфоломій Кнурець. Доктор ерудичних наук.
— Яких, яких? — перепитав автор. — Юридичних?
— Не юридичних і не єрундичних, — зареготав Кнурець, — а ерудичних. Од слова «ерудиція». Чули таке?
— Доводилося. Але хіба є такі науки?
— Раз є доктор наук, то повинні бути також і науки. Згода? Але ви — хто ви?
Автор назвав себе і свою не вельми популярну професію, яка, одначе, Варфоломієві Кнурцю, виявляється, подобалася вже давно.
— Між нами є щось спільне, — роздумливо мовив він, розкриваючи свого портфеляку. — Ми взаємно доповнюємо один одного. Наші інтереси збігаються в безлічі точок. Йду в заклад, що й смаки наші… Скажімо, що ви любите в дорозі? Пропоную на вибір: коньяк, шахи, хропіння. Коньяк і шахи в мене в портфелі, а хропіння — самі бачите. Не ніс — аеродинамічна труба!
Автор поквапливо вибрав шахи.
— Мудро й передбачливо, — похвалив Варфоломій Кнурець. — Бо з коньяком, судячи з вашої комплекції, у вас діло б не пішло, а з хропінням, теж судячи з вашої комплекції, ще гірше. Я б і перепив вас, і перехропів. Як казав Просперо в «Бурі» Шекспіра: «І кінець мій безнадійний!» (Ці слова Кнурець вимовив по-англійськи і далі впродовж усіх подальших років знайомства з автором наводив усілякі цитати мовою оригіналу, бо знав, здається, всі існуючі і навіть неіснуючі мови!)
— То в шахи ви мене теж? — несміливо сказав автор.
— Шахи — гра, а в грі повно випадковостей.
Він дістав з портфеля маленьку шахову дошку, зроблену з невідомих авторові порід дерева, висипав з неї дивного різьблення червоні й білі фігурки, від яких просто несила було відірвати погляд.
— Слонова кістка! — вдоволено поплямкав товстими губами Кнурець. — Сувенір з Індії.