Ніч у вагоні промайнула, як у сучасних повістях, — «враз», «раптом», «зненацька», автор задрімав лиш перед світанком, і снилися йому гоги й магоги, гегелі й гуголі. В столиці шляхи автора і Варфоломія Кнурця розійшлися так, що й не знати було, чи зійдуться ще колись. До того ж автора вже за годину-дві став розбирати сумнів: а чи був справді Варфоломій Кнурець, чи, може, приснився? І чи може існувати чоловік, схожий на Варфоломія Кнурця, в наших умовах? і що скаже, довідавшись про це авторове знайомство, прискіпливий читач, якого в художніх творах передовсім цікавить, що ж робить герой твору, «які державно-господарські чи етично-моральні проблеми розв’язує»?
Тому автор, не пошкодувавши своїх високоцінних зусиль, розшукав згодом Варфоломія Кнурця і навіть заприятелював з ним, щоб вивчити його діяльність. Але, відчуваючи все ж деяку нереальність і, сказати б, навіть містичність доктора ерудичних наук, він не наважився відводити йому в цій розповіді занадто багато місця, а обмежився поодинокими згадуваннями, та й то переважно в дужках, як і весь цей розділ.
Варфоломій Кнурець народився не знати коли, він позбавлений віку, бо хіба можуть мати вік знання? Їх не підточує навіть безжальний час, цей «кріт історії», як називав його Маркс, отож чоловік, який став мовби символом знання, стає над часом, а вже над простором ставлять його самі люди, внаслідок чого виникає вже й зовсім неймовірне твердження: Варфоломій Кнурець народився в різних областях нашої республіки. Як це могло статися? Дуже просто. Такого унікального чоловіка не можна віддавати якомусь одному місцю, він, безперечно, повинен належати одразу всім!
І він належав, і не тільки місцевостям, але й людям, всім приходив на поміч, радо слугував своїми унікальними, невичерпними знаннями.
Справедливість вимагає сказати, що й розповідь ця не тільки прокоментована, а й інспірована Варфоломієм Кнурцем, бо саме він по-дружньому порадив авторові поїхати слідом за молодим архітектором до Карпового Яру (про це автор уже казав, але якось несміливо).
— А чого я там не бачив? — не дуже тактовно поцікавився автор, згадавши, скількох архітекторів, художників, скульпторів уже посилали в своїх творах на село письменники, щоб ті понюхали дух пшеничної соломи, і що з того вийшло.
— Ти заклик про вивчення життя знаєш? — спитав Кнурець (він з автором був уже на «ти»).
— Припустимо.
— Треба вміти читати заклики. Наш відомий заклик про вивчення життя митцями означає: дурнем не можна бути нікому, письменникові й поготів.
— То я, по-твоєму, дурень? — скипів автор.
— Відкладемо вияснення цієї проблеми, — добродушно поляпав його по плечу доктор ерудичних наук. — Часи змінюються, а з ними змінюємося й ми самі. (Чи ж навіки муруємо ми оселі? Чи навіки ставимо ми печаті?)
35
Той, хто слідом за Декартом схильний ділити ціле на частини, неминуче губить зрештою з-перед очей оте ціле, і йому вже незмога поєднати роз’єднане, зібрати докупи розокремлене. Захопившись частковостями, автор зовсім забув про Гришу Левенця, а тим часом молодий комбайнер, утверджуючись у своєму званні і в людській високій гідності, працював запекло, засліплено, несамовито, весь у поросі, в поті, в гарячому дусі машин, майже безвладно добирався до постелі в польовому вагончику, падав у неї напівмертвий, вдосвіта, разом з народженням нового дня, оживав знову і кидався на роботу ще з більшим осатанінням, так ніби хотів скосити весь хліб за один день. І все ж простоїв було більше, ніж роботи, старенький комбайн і власна недосвідченість виявлялися дужчими за бажання одразу досягти всього, всіх наздогнати і перевершити.