Восени Гриша пересів на трактор ДТ і на оранці трохи реабілітувався. Зиму з’їли ремонти, а весна як підхопила на сівбу і догляд за посівами, то схаменувся лише на косовиці гороху, знов тим самим комбайном, знов з Педаном, знов у безконечних ремонтах, простоях, прокльонах, збитих до крові руках і в невтоленій жадобі тих великих трудових успіхів, про які мріялося стільки років, про які писали газети, гриміло радіо, дзвенів, здавалося, весь простір. Але то про інших та про інших, та про Самуся й про Самуся, але не про тебе, хоч і повинен би мати левине серце.
Та однаково Гриша перейшов у нову якість, він почав самостійно заробляти на життя і незабаром виявив, що заробляє хоч і не дуже багато, але, як на їхні скромні потреби з мамою Сашкою, таки багато, і тоді знову зродилося в ньому давнє зле бажання повернути втеклому землемірові всі його «витрати» на виховання сина, всі оті троячки й п’ятірки, що він їх, мов на глум, пересилав мамі Сашці за рішенням суду. На щастя, Гриша не був знайомий з Варфоломієм Кнурцем, інакше доктор ерудичних наук одразу пояснив би хлопцеві, що слово «аліменти» латинське і означає «харчі», тобто гроші на прохарчування. Таке пояснення могло б призвести до зовсім непередбачених дій, бо тоді б у Гриші пробудилася не просто відраза до землеміра, а справжня лють, і ще й не знати, у що б вона вилилася.
Але Гриша був настроєний спокійно, досить мирно, хоч і в достатній мірі рішуче. Йшлося вже й не про зрадливого землеміра, а про саме прізвище Левенців. Прізвище дається тобі так само, як і обличчя, — подобається чи ні, а маєш носити його все життя. Гришине прізвище зганьблене було батьком-землеміром, а тут ще надокучав дід Левенець із своїм нібито походженням: «Куди твоє діло! Ми, Левенці, від славетного полтавського полковника Прокопа Левенця!» Власне, в походженні від полковника чи там від сотника великого гріха немає, але Гришу вражала неправда і дурна пихатість дідова. Дід Левенець, слушно розміркувавши, що згадки про алмаз тепер уже не додадуть йому ні слави, ні значливості, а також зважаючи на зацікавленість радянських громадян історичним минулим, невтомно нагадував про своє походження, посилаючись на те, що має відповідний «документ». Але баба Явдоха викрила діда, показавши Гриші той «документ» і відповідно його прокоментувавши:
— Хоч би ж справді від того Прокопа йшли Левенці, а то від якогось Василя, викажчика полтавського, била б його лиха година! Ти вже великий, Гришо, то прочитай.
«Документ» писаний був дивними гостряками, поруділим чорнилом на жовтуватому вощеному папері в червону смужечку. Хоч сам давній, переписаний був ще з давнішого, бо йшлося про події трьохсотлітньої давнини:
«Року божія 1671, місяця іюля 26 дня.
Пред нас Федора Жученка, полковника войска єго царского пресвітлого величества Запорожского Пултавским, і при битності Олешка Кованки, атамана городового, Дем'яна Суджола, Семена Яременка, войта, Левка, бурмистра, і при многих общих особах.
Ознайомил Васил Левенцев: панове, нех би ся тая содомія не множила в городі, кгди кажете серед дня Бутка Хвеска з Пічковою Оришкою поймаєте.
Що-смо позволивши і придавши асавулцов, казали того Хведора поймати, що Васил, шуткою зайшовши, будто жони питал, вночі, засвітивши свічку, застали Хвеска з Пічковною, а челядника єго в том же дому з Переманчихою. Видячи Хвеско, же челядник, тинину виломивши, втек, а Переманчиха окном втекла, а Хвеска з Пічковною зостали в дому. Теди єще не повстягаючися злого учинку, взявши за руку, попровадил за піч, юж однаково отбувати, і там вшетеченство пополнил.
Ми теди того хотячи повстягнути, аби ся тая содомія не множила, за що немней ображон биваєт Бог, сего Хведора вязенем і виною нам належного скарали, а Оришку втож в стовпа публіці оказавши, на потом на видок пред мир вивівши, сродзе в два киї веліли скарати.
Справу сію веліли-смо до книг месних Пултавских вписат, що і єст вписано, року і дня виш менованого».
З цього «документа» Гриша довідався, що триста років тому на Україні не знали м’якого знака при писанні і що хвалькуватий землемір Левенець не впав з неба, а успадкував норов од свого ж батька, водночас нічого не перейнявши від задокументованого предка Василя Левенця, що виступав поборником високої моральності, не зупиняючись навіть перед незаконним втручанням у особисте життя громадян. Ота незаконна і не дуже моральна запопадливість Василя Левенця та ще, мабуть, якісь історично-біологічні мутації в психіці наступних поколінь призвели до того, що землемір Левенець порушував законність і мораль, керуючись діаметрально протилежними намірами. Хоч як там було, історичні порахунки Гриша мав вести не з своїми далекими предками, а з батьком. І не в сфері абстрактних істин і боротьби за справедливість і моральність взагалі, а в конкретній сфері матеріальних відносин. Гриша міркував приблизно так: раз землемір платив мамі Сашці через суд, то я йому теж верну через суд за всі ті вісімнадцять років суцільного приниження. Вирішивши так, Гриша поїхав до району, щоб у народному суді розпитати про свою справу. Власного мотоцикла він ще не мав, бо складав гроші для здійснення свого наміру, сказати б, родинної відплати, тому попросив у Педана його «Дніпро» з коляскою. Мотоцикл у Педана був не в кращому стані, аніж їхній комбайн, довелося просити Давидка Самуся, щоб подивився (той у мотоциклах і в машинах був як змій!). І до райцентру Гриша добрався вже аж під обід. Сором і ганьба! Суд містився у великій, типово райцентрівській глиняній хаті під поіржавілою, давно не фарбованою бляхою, коло дерев’яного ганку густо росли кущі жовтої акації, в кущах кублилися кури, зітхаючи від спеки. У просторій і доволі прохолодній кімнаті з побризканою долівкою за старою друкарською машинкою сиділа кирпата білява дівчина в білому платті без рукавів і без тих частин, які затуляють те, що треба затуляти спереду, в білих стоптаних босоніжках і вказівними пальцями намагалася поцілити по клавішах машинки: клац! клац! клац!