Гриша біг до топила навпростець через купиння й кротовиська, яких повно було на зеленім лужку перед степовим прадавнім озерцем. Топило лежало посеред степу в неглибокім вибалку, береги були голі, тільки з одного боку ріс негустий очерет, і саме там утворилася невеличка латочка твердого, небагнистого дна і вода видавалася чистішою. Там пила худоба, там купалася малеча, потрапляючи в степ, туди бігав і наш молодий механізатор. Але цього разу його «купальня» виявилася зайнятою. Він спершу й не збагнув нічого. Почув хлюпостання, ніби від табунця качок, тоді майнуло біле й ніжне, вдарило в очі, в груди, в саме серце, хлопець ошелешено став, ніяк не міг прийти до тями, а те біле збовтнуло водою і в просонцених збризках, що сягали, здається, до самого неба, полетіло на берег, прямо туди, де стояв Гриша, за ним летіли водяні прозорі крила, не згортаючись, не опадаючи, мовби неспроможні відірватися од звабливих заокруглень, таємничих заглиблень, від ніжних неторканостей оголеного жіночого тіла, що вибрідало з води не вибрідаючи, вибігало не вибігаючи, втікало від стороннього ока не втікаючи, а в дивній протиприродності постаючи перед тим оком у всій своїй гріховній принаді.
Гола жінка! Скільки їх уже купалося в наших романах і фільмах, а кожному постає, мов об'явлення Іоанну Богослову на острові Патмос. І якісь голоси недовідомі лунають, і хтось кричить, і серце рветься з грудей у героя. Закричало й у Гриші. Забилося в грудях, приголомшило, запаморочило: «Втікай! Втікай од неї!»
Ще й не розпізнавши жінки, не збагнувши, що то Роксоляна, він, як стояв, крутнувся на місці й чимдуж припустив по кротовиську, аж десь, мабуть, кроти перелякано щулилися в своїх глибоких сховках. Та хоч як швидко біг, Роксоляна його наздогнала, випередила, стала перед ним. Коли ж Гриша хотів звихнути вбік, ухопила його за сорочку.
— Стривай! Куди? Це ти сховав мій одяг?
Аж тепер він упізнав Роксоляну, і йому трохи стало легше. Все ж сусідка. Заміжня жінка (хоч яка там жінка в дев’ятнадцять років!). Але ж гола!
— Не бачив я твого одягу. Здуріла! Я тільки від комбайна.
— Коли не ти, то хто ж його сховав?
І тернулася об нього боком, стегном, грудьми. Мокра й гола! Жах! Він знов гнучко вивернувся, а вона, заливаючись сміхом, простягла тонкі руки (ніби ще довші, ніж її безсоромні ноги), пальці заворушилися перед самими очима в Гриші. Втікай, втікай од неї!
Але для втечі треба було знайти причину, щоб пояснити цій ошалілій жінці. Що пояснити? Ага, зберегти честь. До чого тут честь? Гриша боявся звести очі, він вбив їх у землю, щоб не бачити Роксоляни, але вона, мовби вчуваючи виміри того заборонного кола його цнотливого погляду, з веселим нахабством переступила межу.
— В тебе ж ноги в багнюці! — мимоволі вигукнув Гриша, сам не знаючи, навіщо те каже.
— Пхи! — пирснула Роксоляна. — То внизу, а вгорі вони чисті, такі чисті…
І знов насунула на нього, як тепла біла хмара. Втікай і рятуйся! (Втечу в такому випадку не слід розцінювати, як слабкодухість, бо, як пояснив авторові доктор ерудичних наук Варфоломій Кнурець, ще у Вергілієвій «Енеїді» — пісня друга, рядок 638-й — сказано: «О ви, у кого не зачепила старість крові, і сили міцні, і тіла виносливі ваші, ви й утікайте!» Що ж до еротики, то нею насичений був уже античний роман. Ось кілька імен на вибір: Геліодор, Ксенофонт Ефеський, Харитон, Лонг, Апулей. Коли герой утікає, авторові лишається тільки взяти з нього приклад).
Гриша рвонув по кротовиську цього разу вже з такою швидкістю, що Роксоляна не зуміла його наздогнати, попри свою відсвіженість купанням і, звичайно ж, незважаючи на всі гріховні наміри. Бо гріховність не заохочується й не нагороджується, а тільки карається!
— Чи за тобою гналися? — подивувався Педан, коли Гриша, цілком вичерпаний, забрався до нього і не став до штурвала, а тільки знесилено махнув рукою, мовляв, веди комбайн далі.
37
Як сказав один самодіяльний сільський філософ: «Все рухається, перехрещується, сплітається й верещить». Неприпустимо рішучі дії Роксоляни не дали для неї ніяких наслідків, зате штовхнули Гришу туди, куди його вже давно мали понести його молоді ноги.