Котя.
Ви пам’ятаєте оте чорнооке дівча, що сиділо за столом навпроти Гриші Левенця на заняттях тракторного гуртка і на всі його намагання налагодити контакти відповідало на диво стислою і водночас вичерпною формулою: «Відчепись!» Автор схильний вважати, що такого енергійного вислову людство ще не знало. А коли й знало, то ніколи не вміло надати йому такого універсалізму значень і застосувань, як це могла зробити Котя. Чи то вживала вона це слово як своєрідну ритуальну формулу, чи в його справжньому рішучому значенні, чи внаслідок автоматизму мислення, виробленого в даному випадку не під впливом лінькувато-спокійного батька Щуся, а скоріше матері-циганки Лейли (світлоярівці звали її Олеля), — хоч якими мотивами керувалася Котя, виставляючи своє «відчепись» проти чоловічо-хлоп’ячої половини людства, але діяло воно досить недвозначно і, сказати б, в односторонньому порядку: всі од неї одскакували, як той горох з прислів’я від твердої стіни. Відскочив свого часу й Гриша і так далеко, що вже ось скільки років не міг подолати відстані, яка утворилася між ним і Котею, хоч якась сила й штовхала його до того долання.
Силою такою, як висловився б доктор Варфоломій Кнурець, були закони природи, Гриша ж вважав: Котя. Бо хоч і не вийшло з неї професора, і повернулася вона знов у лісництво до свого повільного в словах і думках батька Щуся і до меткої чорноокої, як і сама, матері Олелі, і в Світлоярську не прославилася ніякими трудовими подвигами, бо зайняла скромну посаду виховательки в колгоспному дитсадку, та зате степова природа зосередила в дівчині стільки своєї сили, краси й щедрості, що мимоволі брало тебе диво: як може вміститися в одній людині таке добро!
Світлоярівці вважали, що головне в цьому ділі — харчі. Повітря до уваги не бралося, бо тут його — хоч греблю гати, дихають усі досхочу, щоправда, в лісництві воно трохи не таке, як у степу, бо ж тут і степ, і ліс поряд, дихай, де хочеш. А от харчі в кожного свої. Лісник Щусь хоч і ледачкуватий чоловік, але на такій посаді харч сам у руки пливе: і звір, і риба, і своє власне, й від людей — то за дровину, то за деревину. А тут ще чоловікові щастя випало — має жінку Олелю. Сам би він ніколи не знайшов тої циганки, бо неповороткий, хоч і хитрий. Так вона сама прибилася з далеких країв, ніби послана була якимись вищими силами для ощасливлення Василя Щуся. Це Олеля примусила Щуся попродати коней, корову, телят і навіть собак, яких він мав, і придбати нових, вишукуючи по всьому району і вибираючи тільки рябої масті: рябі кобили, ряба корова, рябі телята, навіть собаки рябі. Сміх і гріх! Увесь Світлоярськ реготав, коли Щусь робив свій урочистий виїзд на парі рябих кобил, за якими бігли рябі лошата, а все це супроводжували три величезні рябі собацюри. Чи чоловік здурів, чи йому в очах рябіє? А Щусь покурював та посміювався, різав бичків, обдирав, вичинював рябі шкури, собачі стриг теж під телячі, складав собі, чогось ждав. І, справді, дочекався. Повалили до нього в лісництво мало не з самої столиці новими «Волгами» модні дами, платили за шкури дурні гроші, бо з закордонів, виявляється, прискочила шалена мода на жіночі шуби з рябих лошат і з рябих телят. Про собак у моді не було чутно, але хто там розбере? Світлоярівці тільки руками розводили: «Як міг довідатися чоловік про таку дурничку? Не інакше — його циганка Олеля. А тепер гроші гребе чорно!»
Ну, а коли в батька є гроші, то яка дочка в нього виросте? Котя налилася соком, силою, красою, була туга, як комбайновий скат — хлопці од неї так і відскакували, хоч незримі сили дівочого магнетизму й тягнули їх до лісникової доньки непереборно й постійно. Гриша до часу тримався на безпечній відстані, мабуть, ще й досі пам’ятаючи оте «відчепись» з тракторного гуртка, але рано чи пізно мав поповнити ряди невдалих Котиних залицяльників, і безсоромна Роксоляна тільки прискорила неминучий процес, поклала кінець хлопцевим ваганням і побоюванням.
Жнива для механізатора — це мовби вогонь для того казкового птаха фенікса, що згоряє, а тоді відроджується з попелу. На жнивах або згориш без остачі, або візьмешся попелом, і ніякі баєчки про фенікса тебе не порятують. Тут людина працює ніби за все своє життя — минуле й майбутнє, — тут беруть не силою, а витривалістю, вмінням, найвищим артистизмом у роботі, самозреченням і самовідданістю.
Гриша косив пшеницю, майже три доби не злазячи з комбайна, і косив би далі, та Педан зігнав його з містка і відправив поспати.
— Хоч часину передрімай! — гримав він на свого молодого комбайнера. — Всього не скосиш. Пшениця — це така штука: ти її скоси цього літа, а на той год знов наросте! І кінця-краю немає.