Гриша насилу доплентав до вагончика, впав на ліжко, заснув умить, хоч дерев’яний вагончик аж курів од спеки і чоловік у ньому почувався, мов варений рак. Але ж три доби неспання!
Вчені давно вже сперечаються, коли чоловік краще відпочиває вві сні: чи як бачить сни, чи як не бачить. Велике діло — наука! А тут падаєш на вузеньку залізну коєчку — і без ніякісінької цікавості до проблеми, чи тобі щось снитиметься, чи не снитиметься. Але, мабуть, саме тоді, коли ти до чогось цілковито байдужий, воно й летить тобі просто в руки. Не встиг Гриша провалитися в свій комбайнерський блаженно-тихий після гуркоту й ревіння СК сон, як був безжально вирваний, викрадений з країни тиші й спочинку і кинутий навіщось у Прядивну, яка залишилася в залитому водою Карповому Яру і не знати як могла опинитися тепер у степу. Гришу мочили в Прядивці, мов горстку конопель, невідомі злі сили тішилися з його безпомічності й безсилля, його мало не втопили, а тоді кинули до берега на мілке, і щось біле, липке й важке навалилося на нього і стало лоскотати. «Русалка! — перелякано подумав хлопець. — Залоскоче до смерті!» Хотів прокинутися, але від лоскоту його вже почав розбирати сміх, хлопець спершу стримувався, тоді пирснув, залився реготом, сам не впізнавав свого голосу, дивувався й лякався, але реготав ще дужче, поки й прокинувся, знову не знав, чи спить, чи не спить, бо реготало далі — в ньому чи на ньому — якесь чортовиння, мана і мара! Він розплющив очі, махнув руками, натрапив на м’яке, гаряче, чуже! Нічого не бачив, не розумів, був облитий потом, ніби скупаний, і геть сп’янілий від утоми й від невдалого, так безжально перерваного сну.
— Що це? — промимрив хлопець.
— То ти не бачиш? — прошепотіло коло його вуха і обпалило таким гарячим, що навіть Гришин піт видався холодним.
— Хто? Що за дурниці! — вже сердито крикнув хлопець.
— Таж то я — Роксоляна, — спокійно сказала мара і мовби відсунулася ображено від Гриші, бо враз стало легше дихати.
— Чого ти тут? — Вже остаточно прокинувшись, він сів на коєчці, тер очі, дивився й не дивився на клятущу молодичку, що світила перед ним голими ногами.
— А від грози сховалася.
— Видумала! Де та гроза?
— Поглянь-но.
Він визирнув не так з бажання переконатися, як щоб не мати в себе перед очима чортячої спокуси. Небо чорніло тучею, яка наповзала з Дніпра швидко й похмуро.
— Справді! — крикнув Гриша ніби аж зраділо. — Спасибі, що розбудила!
— Пхи! — встигнув він ще почути в себе за спиною, але далі не слухав, стрибнув з вагончика, побіг до комбайна.
Механізатора можна б зрівняти з міністром або з народним артистом: усі тебе знають, завжди тебе видно, нічого не сховаєш і не приховаєш. Усі знають, де ти з комбайном чи трактором. Поїдеш мотоциклом — бачать куди. Вип’єш чарку — відомо, чим закусював. Така плата за популярність.
Але є в цьому становищі й переваги. Скажімо, ніхто не зможе підступити до тебе непоміченим, а це набуває особливої ціни, коли стосується людей небажаних. Гриша не те що не бажав зустрічатися з Роксоляною наодинці — він панічно боявся цих зустрічей після випадку коло топила. Але проклятуща молодичка мовби заповзялася довести свою підступність і робила неможливе: влучала хвилини, коли можна застукати хлопця на самоті. Після вагончика вона недовго й ждала. Гриша возив трактором силосну масу з кукурудзяного поля, на силосному комбайні був сам Безкоровайний, тільки встигай підставляти порожні причепи, Левенець ганяв між лісопосадкою і чорно-зеленою стіною кукурудзи, розминався з Самусем, якого теж поставили на возіння, бо попсував би з своїми швидкісними темпами половину кукурудзи, коли б дали йому комбайн. День минав без пригод, весь у розміреності й несамовитому темпі роботи. Але тій розміреності поклала край витка жіноча постать, яка вистрибнула з височенної кукурудзи мало не під колеса трактора, і Гриша, клянучи гібридну кукурудзу, яка вибехкує до самого неба, тітку Лисичку, що домагається небаченої густоти посівів, і, звичайно ж, розпроклятущу Роксоляну, яка заповзялася зганьбити його перед усім Світлоярськом, — ледве встиг загальмувати.
— Якого чорта! — крикнув він, хоч і знав, що Роксоляна за клекотом мотора нічого не почує. Але не станеш же глушити мотор, щоб вона почула твої не вельми лестиві слова. Та Роксоляна не дуже й прислухалася. Хапаючись за що попало, вона вже задирала безсоромну свою ногу, шукала приступку, норовила до Гриші в кабінку. Він замахав на неї руками, показуючи, що місця немає, кабінка для одного, для тракториста, але з таким самим успіхом він міг би махати перед клубком перекотиполя, який з підстрибом летить на тебе, гнаний вітром. Роксоляна знайшла точку опори, вміло видряпалася вгору, без Гришиної помочі відчинила дверцята кабінки, вмостилася поруч з ним на жорсткому, не особливо чистому, треба визнати, сидінні, штовхнула Гришу гарячим стегном.