А що треба механізаторові? Коли неспроможний одразу знайти шляхи підходу до дівчини, то до машини й шукати не треба! Гриша підстежив, коли пізно ввечері Щусь пригримів на своєму «броньовику» по дочку і вже був там, вже крутився коло машини, виявляючи таку бурхливу цікавість, що помітно було навіть у темряві і навіть такому лінивому чоловікові, як лісник.
— Чого це ти крутишся? — виждавши скільки треба, тобто викуривши довжелезну цигарку і сплюнувши відповідне число разів, спитав Щусь.
— Інтересуюсь вашим «Москвичем», дядьку Василю.
— Бреши другому! Тебе від твоєї техніки та оце потягло б до мого тарантаса?
— Дивлюся, що у вас фари не горять.
— Без фар дорогу знаю.
— Все ж таки — як без світла?
— Ти й без світла мою Котю побачиш! Інтересуєшся, то так і кажи! Залазь до мене.
— А Котя?
— І Котя вміститься. У цій машині не таке вміщалося. Диких кабанів возив!
— Живих?
— Встрелених. Залазь!
— А Котя не буде проти?
— Питаєш! Що то й за дівчина, коли вона не опинається! А ти не лякайся.
Котя не здивувалась, побачивши Гришу в машині, мовчки вмостилася на задньому сидінні.
— Куди вас одтарабанити? — добродушно спитав Щусь.
— Може, в кіно? — несміливо запропонував Гриша. — Сьогодні в Будинку культури нова картина.
— Одчепись із своїм кіном, — незлобиво сказала Котя.
— А чо’ б тобі й не піти? — озвався Щусь. — Чи додому кортить горшки матері перемивати?
Горшки виявилися переконливішими за Левенця, бо Котя замовчала, і лісник попровадив свого «броньовика» по головній вулиці Світлоярська до центральної сільської площі.
Кіно не принесло особливої радості. Там показували любов за сто чотири хвилини. Хлопець побачив стюардесу, одразу повів її до себе додому і… Так усе просто, як чхнути. А тут лиш доторкнувся до Котиної руки, і вся темрява як тисяча гадюк: «Одчепис-с-сь!» Ну, як тут житимеш!
У природі відбувалися звичні зміни — три місяці осінь, три місяці зима і вічна весна, але Гриша за цей час не просунувся в своїх завоюваннях ні на п’ядь. Хоч з якого боку підходив до Коті — відскакував і відлітав. Мовби й не проти його прихильності — і в кіно, і додому, і туди, й сюди, але завжди й на всі випадки в неї, як заклинання: «Ану ж відчепись!», «Ану ж не чіпай!», «Ану ж не чіпляйся!», «Ану ж зачепи!»
Формулюваннячка — хоч дипломатам подавай для їхніх балачок про суверенітети й невтручання.
Гриша міг би розповісти Коті про такі страшенно цікаві речі, як герметизація комбайна, заміна двох агрегатів, удосконалення третьої очистки. Але після всіх отих «одчепись» він тільки гмикав, чмихав, його природний розум вступав у нерозв’язане протиріччя з умінням вести бесіду. Котя ж неначе тільки й ждала цього, вона, мов синиця з гілки на гілку, легко перепурхувала від свого дитсадка до модної пісні, від космосу до халтурного фільму про любов, а тоді незмінне: «Ану ж одчепись!» Гриша не міг стямитися, з яких віддалених століть прискочила в наш світлий радянський час ця понура формула людського недовір’я і обурливо-непотрібної перестроги!
Гриша пробував ударитися в обхід.
— Тю! Котю, що в тебе на щоці?
— Де?
— Та ось же. Дай покажу.
Та за руку. Та цмок її пальчики! А вона вільною рукою по щоці Гришу — лясь!
— Ану ж не чіпай!
Теж мені залицяльник! Вже коли цілувати, то обидві руки водночас. Але як? Тут безсилим виявився б сам Варфоломій Кнурець, бо в діях людства ще не траплялося, мабуть, таке непокірливе створіння, як Котя.