Світлоярівцям жалко було деркача. Вони вважали, що він все ж прибігав на старе місце, але не знайшов ні Карпового Яру, ні високих трав, засумував і відкинувся, більше не з’явився.
Досить спокійно сприйняли світлоярівці зникнення різнокольорових (іноді й вельми славних) українських горілок, всіх отих «Полтавських», «Сумських», «Чернігівських», «Вінницьких», «Запіканок», «Спотикачів», «Перцівок», «Вишнівок», «Слив’янок», і заміну їх універсальною «Екстрою». Непомітно перейшли також від домашніх паляниць до сільмагівського хліба; за статистичними даними товариша Зновобрать, в Світлоярську вже не було жодної жінки, молодшої за тридцять років, яка вміла б спекти українську паляницю; пампушки, книші, пиріжки поволі забувалися, плескачі вперто пекла, здається, тільки Вустя-Чухалка, бо це була її фірмова страва, навіть славу цього села — вареники — в найпростіших їх модифікаціях (з сиром і з давленою картоплею) спробували передати в систему громадського харчування, де вона втратила свої високі якості й неповторний смак і була названа дотепниками «недоварениками». Жінки радо відмовлялися від стояння коло печі, їх влаштовував перехід на державне постачання, чоловіки загалом теж були за вивільнення жінок од деяких домашніх справ, але по їхніх тонких натурах і вишуканих, як у всіх українців, гастрономічних смаках відчутно вдарило збіднення раціону, і вони гірко поспівували слідом за карпатським поетом Степаном Пушиком: «Гей, ча-ча, гей, чу-чу, — я вже хліба не печу. Якби ще хтось так зробив, щоб і їсти не варив!»
Але ж як подумати, то цивілізація не в тому, що їдять, що п’ють і які птахи співають тобі над вухом. Цивілізація навіть не в машинах, виявляється. Бо в Світлоярську тих машин, тих двигунів внутрішнього згорання, тих електродвигунів було стільки, що вистачило б на невеличку країну, яка розвивається. Але шоку це в Світлоярську не викликало ніякого, сприймалося знову ж таки як даність і закономірність.
Шок був викликаний великим науковим відкриттям, яке світлоярівці зробили пізньою весною того року. Виявилося, що цивілізація не в тім, на чому їздять, а по чому Їздять. Поки ти ганяєш машини, мотоцикли, мопеди й велосипеди по пилюзі, по багнюці, по пісках, глині й чорнозему, по баюрах, бакаях, ямах, чорториях, рівчаках і калюжах, то хоч які досконалі ті транспортні засоби, цивілізації ти не відчуєш і на копійку. Але проклади кам’яну дорогу, та залий її рівненько асфальтом, та прокотись по ній на гумових колесах, піддаючи газку, — ото воно, ото радість, захват, запаморочення і чудо з чудес!
Від першого дня переселення на нове місце світлоярівці вперто кидалися думкою до отих кількох кілометрів багнюки, що відокремлювали їх від широкого світу. Було багато розмов, суперечок, критики й самокритики, на кожних звітно-виборних зборах колгоспу «Дніпро», на всіх засіданнях сільвиконкому нагадувано керівництву про дорогу, але Зінька Федорівна, підтримувана товаришем Зновобрать, посилалася то на відсутність коштів, то на зайнятість важливішими справами, то на потребу виконання чергових завдань, то на недовиконання зобов’язань перед державою. Нарешті, в грудні минулого року на звітних зборах Зіньці Федорівні сказано так: або кладемо шосе, або сама бери молоток і бий камінь, коли в колгоспі не можна знайти десять чоловіків та п’ять автомашин. Критика, як відомо, рушійна сила, вона зрушила навіть Зіньку Федорівну, і вже до травня в Світлоярську відкрито першу чергу майбутнього колгоспного шосе. Щоправда, оті кілька кілометрів так і лишилися в первісному стані, асфальт був прокладений тільки в самому селі по головній вулиці, що з’єднувала адміністративний центр Світлоярська з фермами. Всього два кілометри сірої широкої стрічки асфальту, а що зчинилося!
З раннього ранку до пізньої ночі, з невеличкою перервою чи то на сон, чи то на збирання нових сил для нових шаленств, по асфальту з диким ревінням, на максимальних швидкостях, в чорних вихлопах спрацьованих і недопрацьованих газів, в тріскотняві, стрілянині, пахканні, чмиханні, в завиванні, скреготі, гудінні, брязкоті котилося все, що могло котитися, бігло, летіло, мчало навмання, наосліп, оскаженіло, наввипередки. Їхали машини вантажні, легкові, державні, колгоспні, власні; їхали мотоцикли й трактори, колісні й гусеничні, з причепами й охляп, по ділу й без діла; їхали елегантні мопеди й велосипеди з саморобними моторчиками, всім треба було проїхатися саме по головній вулиці Світлоярська; завертали сюди трактори з поля, заїздили навіть із сусідніх сіл («Кажуть, у Світлоярську новий асфальт поклали, давай заскочимо!»), змагалися в швидкостях, у ревінні, в двигтінні, в димових шлейфах, у вихлопах, хто більше, хто дужче, хто вище пальне в світлоярівську атмосферу. Дим-димок від машин… Гай-гай, минула пора, коли на всю Україну, на весь її безмежний повітряний простір пахкали димком два слабосилі трактори: один довженківський, другий тичинівський! Тепер Світлоярськ мав пережити справжній цивілізаційний шок не так від надміру техніки, як від її неприродного, сказати б, протизаконного й злочинного скупчення на коротенькому відрізку. Якийсь школяр, намагаючись перевершити трактор «Беларусь», що посилав свої вихлопи просто в небо, пристосував до свого змоторизованого велосипеда вихлопну трубу з довжелезного гумового шланга, закріпив його на двометровій тичці і вив’юнювався поміж технікою на асфальті, стріляючи чорним димом вище за всіх. Цивілізація! Кури боялися перебігти дорогу, всі візити півнів до сусідніх курочок відмінено, відкладено на час невизначений. Коти з переляку дерлися на дерева і зеленооко блимали на те, що відбувалося на дорозі. Собаки попервах були спробували чесно виконувати свої собачі обов’язки, тобто обгавкувати все, що пробігало повз них, але вже надвечір першого дня захрипли, знесилилися, а тоді й зовсім впали у відчай і або ж несміливо сідали на власних хвостах попід парканами, або залягали в дворах, сподіваючись перечекати це новітнє нашестя. Марні сподівання!