Выбрать главу

Поки сію — живу!

Зате ж і ганяла тітка Лисичка трактористів на сівбі! Помічала щонайменший недосів, мовби з-під хмар, падала соколицею на нехлюя, ставала перед ним мовчазним докором, тяжкою скорботою полів, і це було страшніше, ніж лайка, ніж покарання, ніж економічні санкції, ніж усі критики й самокритики. І всі знали: тітку Лисичку не обдуриш, в неї вже коли сіяти, то треба сіяти на совість.

Але на Самуся не діяла навіть тітка Лисичка. Він не визнавав уповільнено-надокучливих способів роботи, хоч би кому вони належали, сповідував тільки швидкість, натиск, темп у всьому, марудитися не любив і не хотів, з усіх сільськогосподарських робіт визнавав тільки жнива, тільки оті два тижні на рік, коли він своїм комбайном міг заробити собі стільки, як дехто за триста, а то й за всі шістсот днів, поволі Самусь дійшов до переконання, що народився він саме комбайнером, а не кимось іншим і, ясна річ, не якимсь там рядовим трактористом, який має дряпати землю то плугами, то культиваторами, то боронами, то сівалками. Коли Безкоровайний все ж примушував Самуся в гарячу пору сідати на трактор, то трактор цей використовувався примхливим механізатором здебільшого як транспортний засіб, щоб їздити обідати й вечеряти до села, а в полі був вічний бій з тіткою Лисичкою. Самусь не знав музики сівби, не вірив у неї, не сприймав. Глухий не засіє поля? І сліпий не засіє? А хто це сказав? Кому, коли й навіщо? Сліпий і глухий на всі вказівки, вмовляння, докори й грозьби головного агронома колгоспу, Самусь знав тільки одне своє улюблене й заповітне слово, яке гриміло в ньому самусівськими ораторіями, маршами й гімнами: «Все правильно!»

— Все правильно! — спокійно зустрічав він атаки тітки Лисички. — Можете сіяти, як вам заманеться, а я посію достроково!

— Та ти мені не достроково, а в строк і якісно сій! — кричала тітка Лисичка, показуючи Самусеві, які він робить «хвости» в кінці гін. — А ото посеред поля що за кренделі? Пересівати після тебе? Зніму з трактора!

— Зняти може той, хто посадив. А мені за дострокове виконання, між іншим, премія належиться, а не знімання з трактора, тітко Лисичко. Все правильно.

— Яка ж тобі премія, як після твоєї сіянки нічого не зійде!

— Моє діло посіяти, а вже зійде чи не зійде, то ваша турбота, тітко Лисичко. Все правильно.

— Стида на тобі немає, то вже хоч би на Левенця подивився! Молодий механізатор, а як старається!

— Гришар — механізатор? Отой голоцмоник?

44

Тверді приписи сюжетоскладання велять авторові саме в цьому пункті зіштовхувати Самуся й Левенця, щоб нарешті виникло те, довкола чого потиратимуть руки критики, — конфлікт. Досвідчений читач теж очікує конфлікту саме тут і саме між двома механізаторами. І автор капітулює. Засоромлений, мов хлопчик, упійманий тоді, коли простягає руку, щоб непомітно вхопити грудочку цукру з родинної цукернички, він визнає, що конспективним описом зіткнення тітки Лисички з Самусем він тільки маскував справжнє зіткнення двох механізаторів! (І хай живуть усі допитливі й досвідчені читачі!) Але, пам’ятаючи свою попередню обіцянку про те, що головний конфлікт між Гришею Левенцем і Самусем повинен спалахнути довкола стерні, автор вирішив вразити своїх читачів несподіванкою.

Конфлікт? Точно.

Між двома механізаторами? Будь ласка.

Але між якими саме двома? Тут автор не давав ніяких запевнень і тому має цілковите право, полишивши на полі неправедного бою Самуся, вислати проти нього не Левенця, а іншого механізатора, якого звуть… Педан. І виступає тут Педан, власне, й не як механізатор і не напарник Гриші Левенця, навіть не як суб’єкт діяння, а просто як об’єкт або навіть жертва. Щоправда, треба володіти досить-таки розвогненою фантазією, щоб уявити Педана в ролі жертви. Бо цей любитель дешевих цигарок, здавалося б, самим тільки тютюновим духом міг знищувати всіх своїх ймовірних супротивників. Дихне — й нема! А зверху ще припечатає слівцем:

«Таке вже чуперадло!» (Про автора Педан так не казав, але прозвав його Доброписець Доброхотний, і дехто в Світлоярську згодом навіть вітався з автором у не зовсім звичний спосіб: «Здрастуй, товаришу Доброписець!» Або: «Добридень, товаришу Доброхотний!»)