А тоді (без посилань на будь-які книги) настав день. Вночі засипалося, вдень змололося, а вже «гоп, мої гречаники!» за всіма законами мало б припасти на вечір.
Так воно й сталося. Зінька Федорівна скликала розширене засідання правління, щоб обговорити наслідки (і оті Самусеві, ясна річ!) весняної сівби, порадитись про догляд за посівами, поставити завдання на майбутнє, мобілізувати трудівників, взяти відповідні (тобто підвищені) зобов’язання, намітити й накреслити плани. Одним словом, усе, як воно ведеться і як має бути в порядних людей. Доповідь збиралася робити Зінька Федорівна, і вона б зробила ту доповідь, і зробила б, поза всякими сумнівами, прекрасну доповідь, але не встигла розтулити рота, як до зали засідань нової контори (зауважимо, аж на другий поверх!) влетів помічник комбайнера Левенця Педан, поперед нього влетів дух дешевих сигарет, але не в дешевих сигаретах цього разу була суть, а в самому Педанові. Бо влетів він не для того, щоб мерщій сісти й слухати прекрасну доповідь Зіньки Федорівни. Ні, він став на порозі страшний і розкуйовджений, дико буксував очима, кривив рота — ось-ось скреготне зубами, ліву руку тримав у кишені штанів, але ніхто не помітив ні буксування Педанових очей, ні кривленого рота, ні глибоко засунутої в кишеню (вона там так і зоставалася впродовж усіх подальших подій) руки, — натомість усі побачили, що в правій руці Педан тримає величезного чорного півня. Півень був неживий, зате Педан — живіший за всіх живих, і з найглибших надр його душі так і рвалося обурення відчаю.
— Бачили оце? — крикнув він і махнув півнем, мовби хотів дістати до дванадцятиплафонної люстри, за яку колгоспний бухгалтер виклав шістдесят сім карбованців дев’яносто вісім копійок, а в колгоспного електромонтера Альоші Арсеновича перегоріло три лампочки, поки він її чіпляв і монтував.
— Товаришу Педан, як це називається? — суворо звернулася до Педана Зінька Федорівна.
— Бачили? — ступнув до залу Педан і знов махнув півнярою, що вражав розмірами й красою навіть неживий. А кожен з присутніх легко міг уявити цього півня живим і здоровим у його природному стані й природному оточенні, тобто серед курочок, як гордо походжає він, як стріпує високим червоним гребенем, як поклацує роговими шпорами на міцних ногах, як розставляє крила, нашорошує пір’я на шиї і кидає світові свій життєрадісний клич: «Ку-ку-рі-ку-у!»
Півень для українського селянина — це символ незнищенності часу й самого життя. Вмирати він може тільки для борщу або для холодцю. Така смерть цілковито виправдана, бо в ній є достатня причина і благородна мета, адже нічого благороднішого не може бути для півня, ніж попасти в найсмачніший у світі український борщ.
Але щоб отака безглузда, невиправдана і, як видно з Педанового відчаю, трагічна смерть?
Весь колгоспний актив, як заведено казати, завмер і стежив за Педаном, але Зінька Федорівна не завмерла, вона відчувала відповідальність за дотримання порядку в залі, тому знов гнівно гукнула Педанові:
— Перестаньте бешкетувати!
— А я не бешкетую, — спокійно мовив Педан, придивляючись до людей, уважно й швидко пробігаючи поглядом по рядах, когось шукаючи, і знаходячи, і пробираючись до нього швидко, вправно, майже бігом і по дорозі розкручуючи свого півня так, що тільки свистіло в повітрі чорне перо і віяло на всіх чимось справді чорним, як загроза, помста і жах. — Я не бешкетую! — повторив з притиском і смакуючи цим словом Педан, і всі побачили, що він став навпроти Самуся і закрутив півнем у того над головою ще загрозливіше.
— Я вам не дозволяю дискредитувати нашого передового механізатора! — здогадуючись про Педанові наміри, крикнула Зінька Федорівна.
— Та я не буду його дискредитувать, а тільки мазну по морді оцим дохлим півнем! — спокійно промовив Педан і…
Але ж Зінька Федорівна кричала не по телефону й не по радіо, а Самусь сидів не посеред Аравійської пустелі. Він, як і всі інші, сидів у напівм’якому кріслі виробництва Київської фабрики імені Боженка, поставленому дуже близько до такого самого крісла (дерев’яне, покрите синтетичним лаком, оббивка — гобелен червоного кольору, тканина синтетична), і в тому кріслі сиділа Котя. Але й на цьому ми не можемо поставити крапку, бо до Котиного крісла притулене було ще одне таке саме, а в ньому — Гриша Левенець. А ви що хотіли? Щоб там сидів колгоспний ветфельдшер Федот Задорожній, який би засвідчив смерть Педанового півня? А Гриша щоб полишив Котю без нагляду біля Самуся? Пробачте, але свого не віддамо нікому! Прокаталася на мотоциклі з Самусем — прокатайся й зі мною. Сіла на правлінні поряд з Самусем — сядь і поряд зі мною. Принцип рівноправства й справедливості в усьому.