Уперті посилання на зарубіжні країни можуть видатися декому недоречними стосовно скромної постаті сільського дільничного міліціонера. Але автор свідомо пішов на те, щоб створити для Воскобойника відповідний колорит, або, коли сказати пишніше, ореольність. Бо син простого українського міліціонера Воскобойника був дипломатом, весь час перебував саме в отих зарубіжних країнах. Правда, слово «Воскобойник» якось не тулилося до жодної з іноземних мов, зате з додатком лягало скрізь, як влите: «Містер Воскобойникер», «Мосьє Воскобойнике», «Синьйор Воскобойникор», «Дон Воскобойникон» і так далі.
Міліціонерові Воскобойнику страшенно кортіло бодай зрідка вживати на території своєї дільниці яку-небудь іноземну мову, щоб бути схожим не на вигаданого Ліпатовим Аніскіна і не на міліціонера Редьку, який тільки й знав «Давайте не будемо!», а на свого сина-дипломата, що так і чесав по-якому ти хочеш: чи по-англійському, чи по-німецькому, чи по-турецькому. Але звідки ж знати міліціонерові глибоко пенсійного віку іноземні мови? Воскобойник не міг запам’ятати жодного слова, хоч як допитувався в сина, коли той раз на три роки заскакував у гості по дорозі з одної Америки в іншу, з Близького Сходу на Далекий, з Таїті на Гаїті, з Японії в Патагонію і так далі, бо дільниця міліціонера Воскобойника лежала якраз посередині між цими континентами, країнами й державами.
Трохи подумавши, старий Воскобойник несподівано для себе зробив велике відкриття: в українській мові безліч слів неймовірно схожих на іноземні, а коли взяти до уваги той факт, що значення деяких з них ніхто з молодого покоління вже не знав і не міг знати, то виходило, що перше-ліпше з них надавалося до вжитку з вищеназваною метою. Наприклад: лемішка. Або: полукіпок. Або: жостір.
Воскобойник вибрав саме жостір. Вживав його попервах ощадливо, тоді запустив на орбіту своєї мови сміливіше, згодом уже не обходився без нього ні тоді, коли злочинність неприпустимо зростала, ні коли падала порівняно з минулим роком, слово «жостір» в устах Воскобойника могло бути лайкою і похвалою, виконувало роль вставного і замінювало ціле речення, модифікувалося в різні частини мови, стаючи з іменника дієсловом, прикметником, займенником, іноді слугувало в ролі універсального замінника, і тоді Воскобойник, хоч що б йому казали, не говорив нічого, а тільки муркотів «жостір, жостір, жостір», щоразу надаючи слову різних інтонацій, відтінків і кольорів так, як це навчилася тепер робити легка промисловість, фарбуючи однакові спідниці то в темне, то в яскраве, то в безсистемне, то в пістряве.
Коли на ранок після події з Педановим півнем Воскобойника викликано до Світлоярська і він прикотив своїми бігунками до сільради, то спитав у дядька Зновобрать:
— Що в тебе за жостір?
Зновобрать виклав суть справи.
— Ну, нажостірили! — гмикнув Воскобойник.
— Треба скласти протокол на Педана, — сказав Зновобрать. — Не можна так пропустити безпорядку.
— Жостір! — махнув рукою Воскобойник і покотив шукати винуватця.
Власне, на той час усе вже роз’яснилося, і Світлоярськ зрозумів учинок Педана, а зрозумівши, простив. Бо й як не простити!
Самусь, добувши з допомогою Рекордиста (цього не знав ніхто, бо Самусь мовчав, але автор не має права мовчати навіть під загрозою звинувачення в надмірній балакучості) отруйних гербіцидів, обробив ними пшеницю і вночі посипав отруєну пшеницю від Педанового двору до бурякового поля. Щоб не звинуватили його в намірі потруїти людей, Самусь позакопував дерев’яні таблички з написом: «Стій! Отруєно!» Але Педанові кури, хоч народилися й зросли в країні суцільної грамотності, все ж були тяжко неписьменні, неписьменним виявився й чорний півень, що так героїчно справлявся з своїми обов’язками, успішно обслуговуючи аж дев’яносто дві курки, півень і повів курочок по пшеничному сліду, вони надзьобалися Самусевого зерна і до обіду подохли всі в кількості дев’яноста трьох штук, або осіб, як записав у складеному протоколі Воскобойник.
До протоколу він забув занести, що в Педана було троє маленьких діток, що кури несли для тих діток яєчка, а Галинка різала коли-не-коли курку, щоб смачнішим і поживнішим був борщ для діток, для механізатора Педана і для неї самої, бо ланковій теж потрібні були сила й енергія.