— Все це жостір! — заявив Воскобойник, з особливим смаком розписуючи курячу неписьменність, через яку вони не змогли прочитати милостивих Самусевих попереджень і внаслідок власної необережності поздихали всі до одної. Головне, ясна річ, було не в Самусеві й не в курях, а в дохлому півневі, яким Педан крутив над головою голови колгоспу в присутності всього колгоспного активу, висловлюючись при тому грубими нецензурними словами. Коли б Воскобойника спитали, чи є негрубі, або лагідні, нецензурні слова, він відповів би своє «жостір!», але його ніхто не питав, бо не для того ж чоловікові довірено дільницю завбільшки з Голландію.
Тут автор відчуває, що в своїх порівняннях Воскобойникової дільниці може дійти до цілої Австралії, тому передбачливо усуває міліціонера з розповіді, залишаючи тільки його протокол, який другого дня був переданий слідчому районної прокуратури Саламасі, а той, оформивши справу, мав доповісти прокуророві Дашку, який уже передав би її (тобто справу і, звичайно ж, на Педана) судді Верещаці.
49
Як ця справа потрапила до рук секретаря райкому партії Степана Михайловича, не може пояснити навіть доктор ерудичних наук Варфоломій Кнурець, який твердо вірить у те, що рушниця, повішена на стіні в першій дії п’єси, конче має вистрелити, а суддя Верещака, введений автором у цей не зовсім серйозний роман уже в перших розділах, повинен неодмінно когось засудити коли не в середині книжки, то хоча б наприкінці. Бо такі закони жанру, а всі закони, правила, постулати, формули, теореми, аксіоми, гіпотези Варфоломій Кнурець знає і вірить у своє знання так само, як вірить у своє призначення когось укусити великий злий собака, припнутий у дворі на довгому ланцюгу.
Від Воскобойника ж нам повинно перейти у спадок словечко «жостір», яке багатьма студентами може бути успішно використане для складання екзаменів з іноземних мов навіть при цілковитому їх незнанні. Тут немає помилки ні в застосуванні множини до слова «іноземних», ні в слові «незнання». Бо «жостір» у справі складання екзаменів може стати ще могутнішим, ніж Гришин «талатай».
Скажімо, вам треба здати англійську. Хай вас не бентежить та обставина, що ви не знаєте жодного англійського слова! Не знаєте, то й не треба. Не морочте собі голови. Зате ви знаєте «жостір», якого не знає жоден викладач англійської, і цей викладач буде так приголомшений своїм незнанням, що негайно поставить вам п’ятірку. Коли на здачу англійської буде черга, ідіть здавати французьку. Адже вам однаково! Французи «жостіра» теж не знають! Не потовпитесь на французьку — здавайте португальську, хінді, суахілі, малайялам, будь-яку з живих і мертвих мов, навіть з отих вигаданих кібернетиками для їхніх ЕОМ! Успіх скрізь стопроцентний! Автор досі не може збагнути, як це Іван Безтурботний, що сотні разів чув од міліціонера Воскобойника всемогутньо-магічне слово, не скористався ним для того, щоб вступити в який-небудь інститут, захистити дисертацію і організувати (очоливши, ясна річ!) кафедру жостірознавства! Мабуть, тільки неймовірна зайнятість набагато важливішими справами стала Безтурботному на заваді.
Але про Безтурботного мова ще попереду, а нам треба повернутися до Педанових курей. Шкода, що тут не застосуєш веселої формули Франсуа Рабле про постійну необхідність повертатися «до своїх баранів», бо нам доведеться повернутися лише один раз, та й кури — це все ж не барани, хоч з вівцями Самусь і спробував їх порівняти, як ми бачили. Про баранів же можемо сказати тут тільки те, що їм, на відміну від козлів, бракує бороди і що в них, як засвідчував це ще вісімдесят років тому професор агрономії імператорського університету святого Володимира С. М. Богданов, — своєрідний голос. До чого тут козли і баранячі голоси? От цього вже не знають ні автор, ні сам доктор ерудичних наук Варфоломій Кнурець. Єдина надія на тих (деяких, деяких, дорогі товариші, а ще точніше — поодиноких) літературних критиків, які вміють гребтися в тексті, мов кури в попелі, і завжди щось там вигрібають (до речі, чи не існує якогось ще не встановленого наукового зв’язку між цим процесом і прізвищем автора? Це могло б дати матеріал ще для одного роману, і, дивись, може, й вийшла б непогана штучка).
50
Як стають секретарями райкому? В наш час, у нашій країні це надзвичайно просто. Спитайте Степана Михайловича. Він примружено погляне в далину голубими своїми очима, збере добрі зморшки у куточках очей, пустить ті зморшки понад вилицями і… не відповість вам нічого або ж відповість так: «А що казати?» Шістнадцятилітнім пішов на фронт, всю війну автоматником, лишив руку в Празі, інвалід. Але з одною рукою став комбайнером, косив перші повоєнні пшениці (негусті, ой негусті!), вчився, головував у колгоспі, завідував райсільгоспвідділом, потім обрали головою райвиконкому, останнє семиліття — секретар райкому. Життя типове, але нестабільне. Не те, що в дядька Зновобрать, де тридцять років безперервного стажу на посту. Ото стабільність!