— Зроби його чортом для інтермедії, — порадив Кнурець.
— Та який же з Безтурботного чорт?
— Тоді — чортиком.
— А що скаже громадськість?
— Громадськість теж повинна мати почуття гумору.
— Почуття гумору — це все ж суто індивідуальна риса. Чи може воно бути колективним?
— Ще й як може! — зареготав Кнурець. — Коли хочеш, то це почуття саме колективне, воно характерне для цілих народів, для великих мас, які передають його окремим індивідуумам, примушуючи сміятися навіть тих, хто ніколи не сміявся і не мав наміру сміятися взагалі. Бо коли ти потрапляєш на площу, де регочуть, що ти робитимеш?
— Ну, гаразд. Але хтось же має сміятися перший?
— Ти автор — ти й смійся. Бо коли й література не сміятиметься, тоді хто ж це робитиме?
— Але Безтурботний викликає в мене вже й не сміх, а стурбованість.
— Він твій герой — твій і клопіт, — сказав Кнурець і вмив руки, як це він умів завжди робити, бо порадники, консультанти, ерудити завжди вміють стати осторонь і вмити руки за прикладом римського прокуратора Пілата.
І все ж таки автор вирішив збунтуватися проти ерудита Кнурця. Бо який же з Безтурботного чорт або й чортик? Те, що він зумів дістати для району цілих дванадцять примірників «Королеви Марго», ще не свідчить про його надприродну силу, хоча, загалом кажучи, в цьому ділі без втручань нечистого не обійшлося, в чому легко переконатися, помноживши кількість тільки сільських районів нашої країни на дванадцять. Вийде цифра, яка перекриває всі видавничі можливості, а ще ж не враховано райони міські, столиці союзних республік, Москву й Ленінград, БАМ, Самотлор, Нурек, антарктичні експедиції, а також Товариство книголюбів. Як при таких потребах, та ще враховуючи ту обставину, що українські видавці взагалі чомусь не друкують «Королеви Марго», — як, питаємо, чоловік міг дістати для району одразу дванадцять примірників цього славетного роману, причому сім примірників — видання алма-атинського, а п’ять кишинівського? Звичайно, в районі макулатури було зібрано стільки, що не вистачило б і тисячі двісті «Королев Марго», але Безтурботний знайшов вихід і з цієї ситуації: він роздав свої дванадцять примірників начальству, а за макулатуру не дав нічого, щоб нікого не ображати відмовою, бо, коли не одержує ніхто, тоді ображених немає, всі рівні, а рівність — це штука значно вища й дорожча, ніж там якийсь роман Олександра Дюма (чи й Павла Загребельного, додамо, використовуючи своє становище).
Про книжки довелося говорити позачергово не тому, що це для Безтурботного було головне, а тільки зважаючи на конфлікти між книготоргівлею і збирачами паперової макулатури. Для самого ж Безтурботного це був не більше, ніж епізод, дрібничка, ніщо порівняно з тими висотами, якими він оволодів і заволодів після того, як автор цієї розповіді мав необачність штовхнути цього вигодуваного смачними плескачами хлопця в сферу діяльності по охороні пам’ятників історії й культури.
Іван Безтурботний почав з рідного села (бо завжди треба з чогось починати і бажано не з нуля) і, хоч не мав ні високої грамотності, ні особливих знань, незабаром наробив страшенного гамору завдяки своїй енергійності, яка опиралась на добру вгодованість. Він поєднав у своїй особі керівництво (на громадських засадах!) добровільним спортивним товариством «Урожай» і Товариством по охороні пам’ятників історії і культури, тоді взявся за Товариство по охороні природи, тоді випросив у судді Верещаки первинну організацію ружжа і вудки, тоді приєднав Червоний Хрест і Півмісяць, Товариство рятування на водах, Товариство книголюбів; він колекціонував товариства, як нумізмати збирають монети або філателісти — марки. Але колекціонери, як правило, вимушені вкладати в свою пристрасть і власні кошти, а Безтурботний не витрачав жодної копійки. Всі товариства добровільні, але членство в них обов’язкове! — ось лозунг, який проголосив Безтурботний, примусивши правління колгоспу зробити колгосп «Дніпро» членом дванадцяти добровільних товариств і сплатити колективні внески в сумах, які відраховувалися з річних прибутків колгоспу. Сам Безтурботний, хоч не платив ні копійки, не мав і зиску від цього жодної копієчки! Він працював за ідею і для ідеї, він горів, кипів, клекотав на громадській роботі безкорисливо і самовіддано.
Він сподівався тільки на одне: його помітять, повинні помітити й належно оцінити його запопадливість так само, як помітили колись швидкісні методи Самуся.
І він не помилився. Його помітив той самий товариш Багатогаласу, що підняв колись Самуся, але чи то вже Багатогаласу постарів, чи злякала його енергійність Безтурботного, яка перевершувала все бачене й знане високодосвідченим вічним районним уповноваженим, чи, може, не хотів він втручатися не в своє, але Багатогаласу не став возносити славу Безтурботному, а передав його заступникові голови райвиконкому Крикливцю, на якого, крім основних його обов’язків, покладено керівництво сорока двома комісіями. Там були комісії по охороні, по боротьбі, по розвитку, по стримуванню, по освоєнню, по роботі з жінками, по роботі з молоддю, в справах пенсіонерів, у справах культів, по культурі, по обрядах, по торгівлі, по дорогах і містках, по радіофікації й електрифікації, по боротьбі з хуліганством, по боротьбі з пияцтвом, по охороні природи, по виловлюванню бездомних псів і котів, по обов’язковій організації добровільних товариств, по вивченню дедалі зростаючих потреб, по підтримці того, що народжується, і по виявленню того, що має народитися. Посада заступника голови сільського райвиконкому, мабуть, найуніверсальніша в діях людства. Але Крикливець, як і сотні його колег, не губився, не демонстрував світової скорботи, не підпускав до себе ні інфарктів, ні інсультів, мужньо ніс увесь огром своїх неймовірних обов’язків, був бадьорий, оптимістичний, привітний, дивився на життя з надіями і ніколи не втрачав перспективи і не впадав у відчай. Коли провалювався десь у районі місток, Крикливець будував два нових, коли завалювалися два скверненькі — споруджував один, але такий, що аж дзвенів! Коли Крикливцю казали, що в Стамбулі щороку виловлюють усіх бездомних псів, а в Римі всіх нічиїх котів і їх за рік стає ще більше, Крикливець тільки всміхався таємниче, бо вірив, що вже коли він виловить, то ніхто так не виловить. Він пробував навіть поєднати непоєднуване: з одного боку, боровся за розвиток торгівлі, який неминуче включав і продавання «Екстри», а з другого, боровся проти пияцтва, яке ця продана «Екстра» чомусь викликала, бо хто її купив, той випивав, і якось ніхто не знайшов для клятої горілки ніякого кориснішого застосування.