– Облиш. До ката підеш за напад на шляхту. Дай я сам, – сказав тихо, тоді ступив крок уперед, ставши поміж шляхтичами і своїми друзями.
– Даремно ви, панове, ображаєте невинну дівчину.
– А хто її ображеє? Хіба ж вельможному пану заборонено пожартувати зі свого хлопа чи покоївки? – відповів за всіх той самий, що штовхнув Юрія.
– Шляхтич мусить дбати про свою честь: оберігати і захищати підданих. Не ображати! – стояв на своєму Кульчицький.
Пан поклав руку на свою шаблю, підкрутив вус.
– Я, Ігнатій Коналінський, гербу «Рілля», є шляхтичем з діда-прадіда. Мої права шляхетські – шаблею писані.
Юрій мовчки поглянув на опонента, зазирнув йому у вічі. Ліва рука мимоволі почала намацувати шаблю при боці, однак він раптом згадав, що батько повідбирав у них зброю.
До Коналінського підійшов один з його товаришів, поплескав по плечі, а до Кульчицького мовив:
– Ми б іще побалакали з тобою, пане, але трохи нам спішно.
– І нам вже час, пане Юрію, – раптом сказала ззаду Мариня.
Пани розвернулися й пішли.
– От чого я хочу піти на Січ! – раптом сказав Миколай. Кульчицький зрозумів його з півслова. Мариня теж:
– Обиш його, Микольцю. Не треба. Ті пани – вони всі такі.
– Так би зараз гахнув йому кулаком межи очі! – продовжив свою гнівну тираду Миколай. – Розвелося панів! Шляхта! Де срав пес – там герб виріс!
Від цих слів Юрій посміхнувся, Мариня охнула.
– Та що ти таке вже мелеш своїм язиком, бодай тебе світ не чув і не видів!
Миколай поглянув на Юрія.
– Вибач, товаришу, то я не про тебе. Ніколи не змирюся з тим, що хтось є ліпший за мене лиш через те, що має якийсь там папірець. Скажи, пане Юрку, коли Адам орав у полі, а Єва пряла під хатою, хто з них був паном, а хто простим хлопом? Хто їм ті папірці на шляхетство повидавав? Бог?
– Матінко Божа! Миколаю! – намагалася затулити рота коханому Мариня.
Кульчицький знову посміхнувся:
– Ти знаєш, братику, не ти перший про це говориш. Були вже мужі…
– І що?
– Та нічого: спалили їх живчи на вогнищі…
– А видиш, видиш! – знову озвалася Мариня, а сльози самі потекли з її очей. Відвернулася.
Миколай підійшов до неї, обійняв:
– Та чого ти. Пан Юрко жартує…
– А я тобі казала, казала… Твій язик тебе ще до біди якоїсь доведе…
– Ну, то що я зроблю, що такий язикатий? От коли б мені на Січ…
– Я також про Січ думаю, – втрутився Юрій.
Миколай поглянув на нього із зацікавленням.
– Як хочеш, то йди на свою Січ, але тоді за мене забудь, – знову озвалася Мариня.
– Мариню бери з собою, – підказав Кульчицький.
– Ага, думаєте я така дурна, пане Юрку? – відповіла дівчина, витираючи сльози. – На ту Січ жінок не пускають.
– На Січ – так. Але навколо є безмежні землі. До того ж родючі. Там можна осісти.
– І робити сам на себе, а не на проклятого пана! – додав Миколай. – І жоден дідько лабатий тебе псячою кров’ю не обізве!
– Амінь! – закінчив Юрко і подав Миколаєві руку. – Як надумаєш – приходь, побалакаємо.
Миколай потиснув подану руку, і вони обійнялися ще раз.
Раптом увагу Юрія привернув якийсь незрозумілий гомін. На міській площі перед ратушею зібралися два великих гурти шляхти, і поміж ними Юрій упізнав своїх. Спочатку важко було розібратися, чи панство веселиться, чи свариться, але слово за словом і молодий Кульчицький-Шелестович зрозумів, що справа пахне сутичкою. Кивнувши на прощання Миколаєві, Юрій поспішив туди і незабаром опинився у самій гущі подій.
Навпроти кульчицької шляхти стояли польські пани на чолі з тим самим Ігнатієм Коналінським. На площі вже закипіло, як у казані. Шляхта зараз же позбігалася: одні – за кульчичанами, інші – за поляками.
– То ви ідіть преч, немиті! Від вас смердить гноєм, ідіть хліви чистити. Ви ся риєте у землі, як хробаки, то вам нема чого отут крутитися серед вельможного панства! Самбір – наш!
– Заткни писок, пане. Ми за свою землю кров проливали, і за це король дав нам право і шаблі. Тож не смій нас ображати, а то зараз побачиш, чи гострі вони! – гукнув у відповідь ляхам хтось із Гординських.
Юрко зрозумів, що поляків зібралося більше, тому як дійде до сутички, то перевага буде на їхньому боці.
– Шляхтич ніколи не буде порпатися в землі: на то суть хлопи. То які ви шляхтичі?! Тільки сміх! – кепкували далі поляки.
– Наші роди сиділи на цій землі за сотні літ до того, як ви сюди прилізли – голодрані зайди. І герби наші старші: ще князь Лев, син Данила Галицького, їх нам дав за вірну службу!