– Дякуємо вам, отче. За все дякуємо.
– Ви є справжні християни, жертводавці храму цього, тому двері нашої церкви кожен день відкриті для кожного з вас. Во ім’я Отця і Сина і Духа Святого.
Шелестович перехрестився, поцілував панотця у руку, і кульчичани всі гуртом рушили до своїх саней…
Розділ VІ
Міщуки з передмістя запросили кульчичан до себе на гостину, і ті забавилися в Самборі аж до самого вечора. Коли стемніло, шляхта посідала хто на коней, хто на сани, й подалися додому, виїхавши на Львівський шлях.
Під вечір почав сипати дрібненький сніжок. Було прохолодно, подував вітерець, граючись вогнями смолоскипів. Пахло різдвяним морозцем, навкруги – святкова тиша і лише дзвіночки святково дзеленчать на кінській упряжі.
Дорога була важка – снігопад посилився. Він сипав просто в очі, так що доводилося мружити їх. Їхали тихо, без коляди – помучилися за цілий день, однак всі були задоволені. Посвяткували на славу: поколядували, погостилися, а найголовніше – не лишили у свято на самоті самбірську церкву.
– Гей, панове шляхта, чого вуса ваші повисли, чого голови сумно похилилися? Чи не встидно вам їхати отак усім разом і не колядувати? Чи, може, хочете, аби чорт втішився, що ми отакі помучені? – гукнув один із Жигайлів і зразу ж затяг:
Хтось уже поспішив підтримати шляхтича, як раптом Юрій, що їхав верхи попереду, спинився і дав знак решті. Коляда враз обірвалася, сани стали. Кульчицький побачив перед собою вершника у темряві й поволі поїхав до нього.
– Ти хто такий, кого тут чекаєш на нічній дорозі?
– Кого ж мені чекати, круца-фіца? Тебе чекаю, пане Юрку.
Це був Миколай Бакалець – Юрій пізнав його відразу. Товариш також почав наближатися до Кульчицького: був присипаний снігом, кінь його нервово гриз вудила, крутив головою – сніг і йому дошкуляв.
– Колядувати хочеш з нами, чи як? – спробував пожартувати Юрій, але вийшло якось не дуже смішно. Кульчицький відчував, що Бакалець опинився тута не просто так, якесь погане передчуття гнітило молодого шляхтича.
– Дорогу показати хочу, а то ви люди нетутешні, можете і заблудитися.
– Ти, хлопче, пирогів стільки не з’їв, як ми бували в Самборі, – втрутився у розмову батько.
Крізь густу темряву, у якій все ще залишався Миколай, Юрій швидше відчув, аніж побачив гірку посмішку Бакальця.
– Та дорога вас додому не заведе.
Батько охнув, розуміючи, що біда їх десь там чекає. Хотів розпитати, але Миколай уже смикнув за вуздечку, повертаючи коня.
– Їдьте за мною, – мовив парубок і звернув з дороги вбік по ледь помітній стежині. – І свічки свої згасіть – он місяць уже нам світити буде.
Справді, сніг перестав падати, і на якусь хвилю показався круглолиций: святе Різдво ніби вирішило стати у пригоді кульчичанам, порозганявши трохи хмари й випустивши місяць. А той уже залив своїм світлом усе навкруги.
Юрій повернув коня вслід за Бакальцем.
– Ти віриш йому? – раптом батько взяв його за руку.
– Він не обмане, – твердо сказав молодий Кульчицький і торкнув коня острогами. Шляхта погасила смолоскипи й також звернула на південь.
Стежка була вузенька, тож доводилося їхати вервечкою.
– За нами може бути погоня? – запитав Юрко, коли від’їхали вже трохи далі від шляху. Говорив упівголоса, аби позаду не почули жінки у санях і передчасно не налякалися.
– Засідка чекає далі – добре, що я вчасно встиг. Гнав вороного полями, аж зіпріли обидвоє.
– Скільки їх?
Миколай упевнено їхав попереду, добре знаючи цю дорогу.
– Більше, ніж вас. Удесятеро. Пів-Самбора позбиралося, щоби бити макогонів.
– Пани?
– І пани, а ще драбів понабирали, скурвих синів.
– Де чекають?
– Зразу за Бабином, у полі. Як не дочекаються, то можуть і піти шукати, тож треба поспішати.
Юрій вдихнув на повні груди холодного повітря. Уявив, що було би зараз із ними, якби цей «пляцок» не попередив їх про небезпеку. Добре, якби ті душогуби тільки Юрія одного забили. А тут іще жінки, діти…
– Дякую тобі, Миколаю.
– Нема за шо: я хоч і не шляхтич, але хлоп гоноровий. Коналінський нам тепер життя не дасть, тож доведеться таки на Січу йти…
Помовчали. Юрко запитав:
– Твоя Мариня служить у Коналінських?
– Так, у старого судді. Тільки він до цієї засідки непричетний. Навпаки, хотів стримати сина…