– Побоявся вбивати відкрито…
– Так. Але вони тої справи так просто не залишать – будуть мститися. Тим більше тяжба у вас іде судова за ті землі…
– Бог добрий, усе в його волі. Ти ж сам звідки дізнався про засаду?
– Мариня сказала. Почула від старого: чи випадково, чи як… і зразу прибігла до мене. То я на коня – і просто за вами…
Вони від’їжджали все далі у поле. Місяць то пірнав за хмари, то знову показував свій жовтавий, заокруглений бік.
– Звідки знаєш ту дорогу? – запитав Юрій, бачачи, як впевнено їде майже непомітною стежиною Миколай у такій темноті. Ніби й кінь його сам знає, куди ступати.
– Ми з Радлович так постійно до Самбора ходимо – через воду. До моста йти далеко, а так перейшов – і майже під Самбором. Ще малим із мамою по тій стежці ходив. Вона носила молоко до Самбора на продаж, часом яйця, сир, сметану, деколи городину. Жиди купували. Ми так і жили з того, так що в Самборі бував кожен день – помагав мамі. Тато мій на війні пропали, а я найстарший.
– У драгуни чого пішов?
– Забрали до війська, то й пішов. То у вас, кульчичан, землі багато, а повинностей нема, до війська не забирають. Колись я ходив до ваших на заробітки, як малим ще був. Поганяв. То за цілий день так по полях налазився, що на ноги стати не міг. А у мене клаптик поля, що не можемо ні себе прогодувати, ні коровину.
– Ми свою землю і свої права у кривавих війнах добули. Кров’ю своєю її купили.
– І я теж хочу собі, як і ви, кров’ю купити…
– Бачу, твердо намірився на Січ іти.
– А що? Зійде сніг, дороги підсохнуть – можна буде йти. Що скажеш?
Кульчицький замислився.
– Я б не поспішав. Подивимося, що Коналінські робитимуть: без мене батько з ними ради не дасть. Як випаде нагода – розберуся з ними, а вже тоді й на Січ.
Кульчичани саме проїхали повз хутірець. Тут стояло не більше як три хати, оточені садком, звідти пробивалося слабке світло. Раптом загавкали з хутора собаки, але зразу ж і затихли.
Проминувши хутір, опинилися на лівому березі Дністра. Обабіч цього місця берег був порослий густим верболозом. Улітку Дністер гарний, спокійний; водичка його чиста й приємна. Тут завше пахне вербою, рибою, піском, корови сходяться сюди з пасовища пити воду, ховаються поміж верби від сонця, а малі пастухи тим часом купаються й ловлять рубу.
Миколай першим з’їхав конем із берега, став на льоду.
– Можна їхати, лід витримає, – мовив.
Шляхтичі один за одним почали сходити: зіскакували з коней, допомагали жінкам, поволі спускали сани. Сонний Дністер, накритий товстим льодом та снігом, пропустив їх на другий бік. Правий берег у тому місці був пологіший, тому невдовзі кульчичани опинилися на радлівських луках – і Миколай повів їх далі.
– Попри костел поїдемо? – запитав Юрко Миколая.
– Аякже.
– Там же дорога переорана. Ваші пани не хочуть, аби через Радловичі шляхта кульчицька до Самбора їздила.
– Стежка є. Між нашими селами завше дорога або хоч стежина була і буде, доки світ стоїть. А пан нехай ся поцілує в…
Бакалець по стежині вивів їх до радлівського цвинтаря. Вони проїхали вгору попри нього, а також попри церкву Святої Великомучениці Параскеви. Миколай, а за ним і всі інші, скинули шапки й перехрестилися.
Проминувши церкву, подорожні опинилися на роздоріжжі. Просто перед ними десь за двісті кроків бовванів костел.
– Світло горить, певно, мша правиться. Он і сани нашого пана Баранського, – сказав Миколай.
– Не хотілося б сьогодні із вашим паном побачитися.
– Думаєш, пане Юрку, мені його бачити охота? Остогид мені як гірка редька з його панщиною і чиншами й проклятим фільварком.
Миколай уважно вдивлявся у подвір’я костелу. Руху там ніякого не було, тож він виїхав на дорогу. Інші поспішили за ним. Швидким кроком коні їхали вгору до костелу. По праву руку від них був давно занедбаний двір княжого посадника Радиловича, який заснував колись тут поселення. Далі вони без перешкод минули костел і рушили далі. Проїхавши іще кілька сотень кроків польовою стежиною, кульчичани опинилися у своєму селі. Ось уже Здениш, а далі і Ласки.
– Тут уже біда нам нічого не зробить, – сказав з полегшенням батько Юрія. – Дякую тобі, Миколаю, що провів.
Без слів Юрко й Миколай потисли один одному руки, Бакалець розвернув коня й погнав назад. Кульчичани й собі поїхали своїм селом. Кульчиці ще не спали: обходили господарство. Один за одним шляхтичі, прощаючись, завертали до своїх дворів. Доїхавши до майдану, Шелестовичі й собі завернули на своє обійстя.