Розділ VІІ
Зима минає дуже важко. Як тільки день зимовий стає довшим, а сонечко все вище підіймається на небо – із великим нетерпінням люди чекають весни. Однак весна приходить не так уже й скоро. Зимонька не хоче відступати зі своїх позицій, надійно окопавшись на цій землі. І навіть коли вже й доводиться відходити, то із жорстокими боями: кидає весні в очі снігом, б’є у груди холодними вітрами. Нарешті прилітають бузьки, атакуючи зиму. З іншого флангу починає прокидатися Дністер: ламає кригу, широко розправляє свої могутні плечі, розкинувши їх не тільки поміж берегами, але й на луки та городи. Зима тікає, ховається. Тримається ще якийсь час у ярах та лісі, та з часом зникає і звідти. Навіть Карпатські хребти, які у ясну погоду добре було видно з Кульчиць, і ті перевдяглися із білого в зелене.
Увесь цей час Юрій заглибився у роботу. Став він поволі звикати до господарства, звикся, зрісся зі своєю землею. Допомагаючи батькові, він згадував собі все, що почав уже забувати у Львові.
Навколишня шляхта зрозуміла, яку високу освіту, який досвід має Кульчицький, тому брали його на різні соймики, на суди, радилися із ним, вирішували разом всякі господарські справи – уже скоро про його здібності та розум заговорили в Самборі та навколишніх селах.
Тим часом весна взяла владу над цим краєм повністю. Сонечко висушило, обігріло землю – вона попросила лемеша, борони. Шелестовичі вийшли із плугами з самого ранку, заходилися орати. Настав час сіяти ярину: мали вони багато ланів у різних кінцях села, а пасовища тяглися вздовж Дністра на кордоні з Кружиками.
За зиму вгодовані коні тягли плуга добре – скиба рівно лягала; пахло землею. Граки сідали тут-таки за плугом на оранину, товклися по ній у пошуках поживи.
Юрко ходив за плугом, розорюючи довгий свій лан. Мав при боці шаблю, а за спиною – рушницю. Це від татар. Дике поле ніби й далеко, однак степові гості досить часто заскакували до Кульчиць. Два роки тому стався татарський напад на село: одного господаря потягли на аркані просто від плуга. Інші тоді відбилися: шляхта добре знала, як тримати шаблю й мушкет, – треба завжди бути напоготові.
Батько збирався сіяти тут овес, а далі – яру пшеницю: у нього ще з осені все було розплановане. Вони вели тут господарство вже не одну сотню років і знали, чого хоче ця земля, що їй треба дати, аби вона сторицею віддячила урожаєм.
Недалеко орали Дашиничі свої наділи. Сонце вже підбилося високо – Юрій почав відчувати втому.
– Досить! – гукнув здалеку батько. – Обід.
Їли печені пироги, сир зі сметаною, варені яйця.
Наситившись, Юрій ліг просто на землі, закинув руки за голову, а очі впер у небо. Посміхнувся – гарний сьогодні день. Якби тут був Миколай Бакалець, то зараз би затяг одну зі своїх пісень на кшталт:
Він колись чув цю пісеньку від співучого радлівчанина – і вона запала в голову. Заспівав би зараз, однак стримався. Це Миколаєві личить вигукувати, виспівувати, свистіти постійно. Шляхтич має бути трохи поважніший, тому Юрій лиш зітхнув. Цікаво, де зараз цей хлопець: сидить вдома чи таки пішов на Січ.
– Дай, Боже, щістє! – ще здалеку гукнув Дашинич, скинувши шапку й наближаючись до гурту. Юрій підвівся.
– Дай, Боже, дякую, – відповів батько.
Сусід зблизився, присів поруч із Шелестовичами.
– Сідай, пане-брате, до нас.
– Дякую, та я вже пообідав, зараз знов до роботи. Прийшов спитатися, чи не чули ви чого, як там на Україні.
– Якось не доводилося, а що?
– Кажуть, що жене гетьман москалів, а цар величезним військом наступає. Може, Бог так дасть, що виженуть Москву. Тоді Україна знову до Речі Посполитої пристане, тільки вже на рівних правах. Тоді, може, і нам буде легше: все ж з братами вкупі…
Батько погодився:
– Добре буде. Тоді козацтво розіллється все далі й далі, може, й до нас дійде, як колись за нашого Сагайдачного було. Не було би тоді хлопів, а тільки шляхта й козаки. Отоді розцвів би край наш, і ляхи не сміли б над нами знущатися, над народом і вірою.
– Запорожжя за царя піде. Там зараз Сірко отаманом, сильний вояка, – сказав своє слово і Юрій. – Запорожці не підуть більше під короля, бо католиків не люблять, як і бусурманів. Та й люд український більше під ляського пана не захоче.
Старші чоловіки подивилися на парубка.
– Що ж тоді робити?
– Гуртом треба відбиватися і від ляхів, і від москалів. Відбиватися і Дніпром, і Бугом, і Случем, і Дністром, і горами Карпатськими. У єдності сила народу українського.