– Поїхали, – мовив Дашинич, усівся на сіні та, взявши у руки батіг і віжки, стьобнув коней: – Вйо! Гайта-вйо!
Доїхали додому добре. Сіно скидали до стодоли, а тоді поверталися знову на сінокіс – трави цього року вродили буйні, тож і запас на зиму буде великий.
– Те, що дощик намочив, – сонечко висушило, – говорив дорогою Дашинич, поганяючи коней (малий повністю перебрав кермування возом на себе). – Якщо сіно хоч раз дощик не намочить, то корові взимку і їсти не смакує.
Юрій лише всміхнувся про себе: добрий буде господар.
Розділ VIII
На щастя, добра погода «витримала» до самого вечора, а день у червні ой який довгий. Брати на своєму возі вже поїхали додому, а Юрій загромаджував граблями залишки сіна і подавав на віз. Добру роботу зробили: швидко, чисто, по-господарськи. Батьки будуть задоволені.
Сам Юрій почувався втомленим, але щасливим. Понад усе мріяв зараз помитися, сито повечеряти і хильнути добрий кухлик домашнього кваску, принесеного з холодного погреба. У своїх думках він уже зосередився на квасі та пирогах, але раптом чомусь стривожився.
Іще здалеку Юрій побачив у променях призахідного сонця, як з боку Радлович польовою стежиною їхав вершник. Якась тривога спочатку огорнула молодого шляхтича, так що він мимоволі поглянув на свій мушкет та шаблю, що лежали неподалік. Однак згодом Юрій відкинув побоювання: і польські пани, і татари їздять великими гуртами. А тут, певно, котрийсь шляхтич надумав вигуляти свого вороного. Краєм ока спостерігаючи за вершником, Юрій зрозумів, що він таки наближається до нього.
Вони із малим Дашиничем саме «павузили» сіно, як вершник під’їхав упритул.
– Дай, Боже, щістє!
– Дай, Боже, здоров’я! – відповів Юрій, не відриваючись від роботи.
Вершник так і не зійшов з коня. Був досить кремезний, озброєний шаблею і на вигляд небезпечний. Це не був простий хлоп – певно, шляхтич, хоча Юркові раніше його бачити не доводилося.
– Нині неділя, сінокіс безлюдний. Нікого навколо нема, – сказав замріяно гість. – Можна було б поговорити з тобою просто тут, пане Шелестович.
– Кульчицький-Шелестович, – виправив Юрко. – Та перш ніж із тобою говорити, мушу пересвідчитися, чи ти шляхтич. Назвися.
Юрій вдав, що продовжує роботу, сам же сторожко оглянувся на шаблю і мушкет – до них було досить далеченько, так що подумки він сам себе вилаяв за таку необережність. Та нічого, у руках – вили, коли що – відіб’ється.
– Так це не я хочу з тобою розмовляти, пане. Чи ти думав, що та пригода у Самборі отак тобі минеться?
Юрій оглянувся, намагаючись триматися спокійно.
– Чого ж, я терпляче чекаю. Заразом і запитаюся у пана Коналінського, на якого звіра вони полювали під Бабином на другий день Різдвяних свят. А то зробили там засідку чи то на вовка, чи на ведмедя?
Гість посміхнувся:
– Пан суддя не хотів, аби у той день пролилася чиясь кров: ні вовків, ні ведмедів. Зрештою, він і зараз не хоче. Але той інцидент у Самборі треба залатвити.
– Де і як?
Кінь під гостем відчував якусь напругу, тому не стояв спокійно, не пасся, а крутив головою і перебирав ногами. Вершник намагався його заспокоїти.
– Нині. На межі з Радловичами.
– У мене нині інші справи.
– Та ти не бійся, пане Кульчицький-Шелестович: поки що це буде тільки розмова: Коналінські не дикуни, щоби отак рвати когось відразу на шматки.
Юрій зазирнув у очі цьому нахабі, спитався:
– Ти занадто нахабний, як на слугу Коналінських. Назви своє ім’я.
– Воно тобі нічого не скаже, пане Кульчицький…
– Тоді нам більше нема про що говорити: забирайся з мого поля. А пан Коналінський, якщо хоче мене викликати на розмову, то наступної неділі я буду на соймику – там і поговоримо.
Кінь укотре форкнув: його нервовість передалася й Юрковим коням, запряженим у воза: вони позадирали голови і почали прясти вухами. Незваний гість натягнув поводи і позадкував.
– Дивися сам, пане Кульчицький-Шелестович, вибір за тобою. Тільки через твою непоступливість може постраждати невинне дівча. Ні, вона не шляхтянка, а проста покоївка, так що тобі до неї має бути байдуже…
– Мариня? – не второпав Юрій.
– Її кавалєр утік на Січ, до тих зрадників і грабіжників. Певно, зараз десь громить панські маєтки зі своїми побратимами. А з дівкою може статися все що завгодно.
Лише тепер до Юрія дійшов зміст сказаного.