– Послухай мене, чоловіче. Якщо з тою дівчиною щось станеться…
– Та не червоній, пане шляхтич! – грубо перебив вершник. – Нікому твоя дівка не потрібна. Тут усе від тебе залежить. Приходь! Доведи, що ти справжній шляхтич. Тільки щоб ти був сам, а то знаю я вас – макогонів. Когось приведеш – біда дівці буде.
– Я скажу татові! – раптом вигукнув малий Дашинич, котрий досі мовчав.
– Ваші тато у Подільцях! – вершник круто розвернув коня і ще раз гукнув: – Приходь!
Провівши незваного гостя очима, малий Дашинич мовив:
– Мої тато в Кульчицях: до жодних Поділець не поїхали…
– Він думав, що ми рідні брати. Бачиш, слідкували за мною, аби вкусити в зручну мить. Та нічого, дамо собі раду. Давай, Михасю, відвеземо сіно, а там уже буде видно…
Вони обоє повсідалися на возі і вйокнули на коней.
– Ти, Юрку, панам не вір – обмануть, – мовив Михасик дорогою.
– Та я зараз не за себе думаю, – махнув рукою Юрій, згадуючи Миколая і його Мариню. – Через мене з добрими людьми біда трапитися може…
Вдома Юрій вирішив нічого не говорити, щоб не налякати домашніх. Кульчицькі-Шелестовичі гуртом скинули сіно у стодолі, а тоді дружно пішли до колодязя митися: порох від сіна обліпив Юрія з ніг до голови, прилип до мокрого від поту тіла, понабивався у ніс.
– Ото добрий кусень роботи зробили, я й навіть не думала. Богу дякувати! – щиро раділа мати, ллючи Юрію на руки теплу, нагріту на сонці за цілий день воду. – За то змайструю вам зараз смачну вечерю: стиранку. Ти, Юрцю, ще малим любив з молочком.
– Без мене повечеряйте, мамо, мушу скочити в одне місце, – миючись до пояса, відповів син. – Скажіть малим, нехай коня запряжуть. Карого.
– Ой, вже сутеніє. Ще й хмариться: кути ж ти надумав їхати?
– Куди-куди: до дівки, – раптом підкинув один з молодших братів, а другий доточив:
– Намасти вуса сметаною, щоби ліпше стирчали.
Обоє малих пирснули сміхом, Юрій бризнув на них водою – і вони побігли регочучи у бік стайні, щоб виконати братів наказ та запрягти його коня.
– А в котрий бік хоч поїдеш: на схід чи на захід? Звідки виглядати? – запитала мати, подаючи рушник.
Попри двір Шелестовичів проходила дорога: одним кінцем вона ішла до Радлович, за котрими відразу був Самбір. В іншому боці знаходилися села шляхетські: Білина, Городище, Гординя… Юрій відразу зрозумів, про що хоче дізнатися мати, тому збрехав свідомо:
– До Городища їду: маю справу.
Мати зітхнула з полегшенням.
– Богу дякувати. Там села наші, господарські. І дівчата – господині.
– А в Радловичах хіба нє? – запитав Юрій, витираючись рушником.
– Ти ж знаєш, синку: там нема шляхти. Нам не можна родичатися з руштикальними.
– Хіба ж у них роги?
– Ой, синку. Краще не ходи у той бік. Коли батько дізнається, що хлопку собі взяти хочеш, то не дасть тобі ані крихти поля. А як довідається, що котрійсь живота надув і покинув, – проклене.
Юрій пішов до хати, заходився вдягатися. Мати була поруч, усе радила, яку сорочку взяти, шапку, каптан.
– Бери отой зелений, з вильотами. Він тобі дуже до лиця. І пояс до нього червоний.
Юрій слухався усього, що радила мати, однак її треба було якось позбутися.
– Мамо, крикніть на малих, щоби скоріше того коня запрягали, бо так до пізнього вечора монятися будуть.
Щойно мати вийшла за двері, як Юрій тут же схопив полотняну торбу і почав у неї складати зброю, котрої у їхній хаті водилося чимало: лише пістолів Юрій узяв чотири. Крім того, ріжок з кулями, порохівницю, кинджал і ніж. Був іще чекан, однак він у торбу не влазив.
– Пригодиться, – мовив сам до себе Юрій і заткнув собі за пояс, накривши зверху каптаном. Далі причепив шаблю і, взявши торбу та захопивши мушкет, вийшов з хати.
Матір зустрів перед перелазом, сказав на випередження:
– Як думаєте, брати мушкет чи нє? Кажуть, вовки десь в лісі тої ночі вили.
– Та бери на всяк випадок. І шаблю взяв – молодець: шляхтич мусить мати шаблю.
«Борщ без м’яса – то є зупа, шляхтич без шаблі – то є дупа», – подумав про себе Юрій, але матері цього не сказав.
– А що ж ти таке напакував? – побачила мати Юркову торбу зі зброєю.
– Гостинці.
– А-а-а. Ну, то є добра справа. Їдь, синку, але будь там дуже обережний…
Юрій став у стремено і вискочив на осідланого коня. Натягнув вудила. Карий почав під ним басувати, бити копитами. Це був добрий кінь, котрого батько ніколи не запрягав у воза: тримав лише для їзди. Брат відчинив браму, і Юрій виїхав з подвір’я, кивнувши на прощання рідним.