Мати дивилася йому вслід:
– Куди, куди повернув? А-а-ай, таки до Радлович… До Радлович поїхав! Ой, Юрцю, Юрцю, та у тих же Радловичах дівки – чарівниці. І оком не змигнеш, як вона тебе… Ой, що ж батько скаже…
Молодий Кульчицький-Шелестович уже не чув слів матері, а гнав коня по дорозі. Час минав, надворі вже добре стемніло, тож треба було поквапитися.
Оминувши крайню хату села, Юрій звернув з дороги і почав поволі діставати з торби її вміст. Він швидко наладував пістолі і порозпихав так, щоб легко можна було дістати. Чекан засунув у вильот каптана, перевіривши, чи легко виймається. Мушкет закинув за плечі. Рушив.
Костел бовванів уже перед очима, і Юрій подумав собі, що звідти є гарна можливість оглядати не лише дорогу, але й усі навколишні поля. Здалося, що у найвищому віконці навіть світло горить. Та ні – таки привиділося.
Наблизившись, Кульчицький звернув у поле, у бік гумна: десь там на нього повинен чекати Коналінський. Зараз це гумно було занедбане: частково розгромлене, частково спалене – привид шляхетських суперечок і воєн. Далі був рів, що відгороджував два села, а вже навколо того рова поросли височенні та розлогі зарості верболозу.
«Добре місце для схованки», – мовив про себе шляхтич.
Битися його вчили ще змалку: батько хотів, аби син умів за себе постояти, та найбільше всього Юрій навчився у Львові: у великому місті ніхто не зважає на те, що ти Кульчицький-Шелестович. Не раз йому там доводилося встрявати в корчемні бійки, великі вуличні побоїща, захищати свою честь на чесних і не дуже герцях, і цей досвід Кульчицькому зараз мав би ой як знадобитися.
Гнідий заржав і почав завертати голову в бік верболозу.
– Що, братику, коней чуєш? Таки сховалися скурві сини.
Юрій поплескав коня по шиї і продовжив свій шлях, сторожко оглядаючись у темряві. Раптом з-за гумна виїхав вершник. Навіть у темряві Юрій упізнав у ньому за манерою триматися в сідлі вже знайомого посланця.
– Де Коналінський?! – зразу ж гукнув Юрій. Вершник не відповів, доки не наблизився майже впритул. Постійно дивився на костел, немов чекав звідти якогось знаку. Так і є: там хтось сидить і спостерігає, чи не привів Юрій із собою підмоги.
– Я прийшов сам, як ми і домовлялися. Де Коналінський, де Мариня?
Навіть крізь темряву Юрко відчув, як шляхтич посміхнувся, а тоді поволі звів руку і наставив на нього пістоль.
– Поїдеш з нами. Кидай зброю.
Кульчицький міг себе опанувати, але все одно відчув, як під дулом пістоля мороз побіг поза шкірою.
– Ми так не домовлялися!
– Пан Коналінський тебе чекає. Не нароби дурниць: кинь мушкета, потім шаблю, а тоді ми собі мирно поїдемо і залатвимо всі свої справи.
Тут із кущів виїхала решта розбійників: чоловіків десять. Вони об’їхали і загородили дорогу до Кульчиць.
– Чекайте, а де Мариня? Де дівчина? Без неї я нікуди не поїду.
– Поїдеш, голубе, нікуди не подінешся! – гукнув іззаду один з розбійників грубим, замогильним голосом.
– Я – шляхтич, – нагадав Юрій, не зводячи погляду із націленого на нього пістоля.
– Ніж не вибирає, чиє горло різати.
Посланець, досі тримаючи націлений пістоль, розумів, що вони занадто близько один до одного, щоби Юрій встиг витягти шаблю чи схопитися за мушкет, тому говорив упевнено. Однак він не знав про захований чекан. Юрій же зрозумів, що далі справу відкладати не можна, бо за відсутності Коналінського ніхто із ним тут розмов вести не буде: або смерть, або полон. Користуючись темрявою, Кульчицький висунув із рукава свій чекан, а тоді несподівано вдарив – поцілив у руку. Розбійник скрикнув і випустив пістоля, після чого отримав другий удар: у груди. Кінь під ним стрибнув убік, вершник же звалився на землю.
Інші розбійники не відразу зрозуміли, що сталося: не чекали від «макогона» такого сприту. Юрій же приострожив коня: боротися тут із десятком горлорізів дорівнювало смерті. Оскілька дорога до Кульчиць була перекрита, він рвонув полем у бік Радлович.
– Лапай! – раптом крикнув котрийсь із розбишак. Хтось вистрелив.
– Живим брати! – загорлав інший, і десяток коней помчали слідом.
Юрій розумів, що йому будь-що треба прорватися до свого села: туди за ним переслідувачі потикнутися не посміють. Шляхтич крутнув коня вліво і погнав полем у напрямку дороги. Карий відчув небезпеку і рвонув з усіх ніг, постійно зрізаючи кут. Розбійники відразу зрозуміли цей маневр і кинулися навперейми.
Навкруги було темно: ніч усе щільніше накривала навколишні поля. Світилося лише одне віконечко у костелі. Біля дверей стояв сивий кінь. У Юрія промайнула в голові думка спробувати сховатися в костелі, попросити допомоги, але він цю думку відразу відкинув.