Гнідий виніс його на дорогу, і шляхтич повернув у бік рідних Кульчиць: аби тільки Бог допоміг прорватися. Липкий холодок від страху вже давно розвіявся, натомість тіло і розум розпашіли від дивного відчуття: воно у Юрія завжди виникало перед боєм. Розбійники наближалися: ось-ось будуть тут і перекриють дорогу, тоді шляхтичеві діватися не буде куди – і він опиниться у западні.
Юрій приострожив коня, сам же стиснув у руках пістолі. Вичікував до останнього. Коли ж розбишаки опинилися зовсім поруч, раптом вистрелив: раз, вдруге! Іще двічі з інших пістолів. Тоді мушкет! Така несподівана атака вмить остудила нападників: котрі з них не упали з коней на землю, відразу зупинилися і принишкли. Юрій на це і розраховував: ще раз дав коню острогів і промчав повз ворогів наче вітер, вириваючись із пастки.
– Дідько! – лише почув позаду себе розпачливі крики когось із поранених. Тут же гримнув постріл, тоді другий: розбійники цілили у нього, бо шляхтич відчув, як одна з куль просвистіла над самим вухом. Прихилившись до кінської гриви, Юрій оглянувся – його переслідували. Але якщо раніше мали завдання брати живим, то зараз убиватимуть за першої можливості.
Проте розбійники переслідувати не стали, а, навпаки, кинулися геть. Натомість з боку Кульчиць показалися інші вершники, що їхали Кульчицькому назустріч.
«Свої», – мовив про себе Юрій і спинився, аби оцінити ситуацію.
Тим часом підмога була вже тут: ось Ручка, Сметанка, Попіль, Густ, Дашинич. Останній гукнув:
– То ти, пане Юрку!
– Що ви тут робите? – замість відповіді запитав Кульчицький-Шелестович.
– Та мій Михасик прибіг до хати і розказав, що пани тебе на розмову кликали. А тут ще постріли: що сталося?
– Та, не вийшло розмови з панами.
– Даремно ти сам їхав, а нам не сказав нічого: панам вірити не можна! – озвався і Попіль.
Юрко став на ходу набивати свої пістолі знову.
– Коли так, то поможіть мені, братчики: треба дівчину з лап розбійницьких вирвати.
– Треба – то треба…
Вони приострожили коней і подалися у бік гумна. Їхали неквапно: розбійники могли зробити засідку. Іще здалеку побачили одного з коней, що ходив собі по полю. Недалеко лежав, стогнучи, поранений, поруч іще один – тримаючись за прострелену руку.
– То ти їх? – запитав шляхтич Ручка.
– Тут ще має бути їхній вожак, – знову мовив Юрій замість відповіді.
Вожака побачили тут-таки: намагався втекти пішки. Догнали, оточили. Зрозумівши, що опір чинити дарма, встав на коліна. Права рука його була зламана, а голова – розбита: напевно, при падінні з коня.
– Помилуйте!
– Хто ти?! – зразу ж почав допит Юрко, не злазячи з коня.
– Я слуга… Слуга Коналінських…
– Брешеш!
– Гжицький! – раптом упізнав Дашинич. – Богуслав Гжицький, шляк би тебе трафив! От і попався ти, голубе, в наші руки!
– Ти диви, – підхопив і Ручка. – Ото нам Бог дав презент. Тепер ти за все відповісиш, збую! Ми тобі покажемо, як палити шляхетські хати, як людей красти і грабувати.
– Живим тобі не вирватися, так що молися Богу!
Гжицький зайорзав:
– Панове, то не я. Ви ж розумієте, що мені того не треба було. То все мої господарі, то їхні справи!
Шляхтичі грізно кружляли навколо нього.
– Давно говорили, що цей баніта у Коналінського на короткому повідку, – сказав Дашинич. – Тепер ми вас усіх притиснемо!
– Де Мариня!! – раптом гаркнув Юрій.
– Вдома, пане, її ніхто не займав, клянуся! Це була просто приманка, – швидко заговорив розбійник. – З вами хотіли тільки поговорити.
– Брешеш, волоцюго! Ви напали на мене! Та що я тут з тобою буду розмови вести! Панство, давайте шнурок і на вербу того сучого сина!
Шляхтичі спішилися, взяли Гжицького попідруки і потягли в бік розлогого дерева. Шнурок також знайшовся. Зрозумівши, що жарти скінчилися, розбійник заговорив.
– Чекайте, чекай! То все Коналінський! То старий придумав! Клянуся, ми не хотіли вбивати: мусили потримати трохи в старому сараї, доки старий Шелестович не підпише відмову!
Тепер усе стало зрозуміло: землю захотіли забрати. Вугірецькі пани вже давно зуби точили на оті самі землі, судилися, напади чинили…
Раптом з боку Кульчиць почулося тупотіння копит, котре все наростало.
– Наші, – мовив Дашинич. – Чутка по селі швидко розійшлася, а шляхтичі мусять один одному допомагати.
Гжицький іще багато цікавого встиг розказати перед тим, як на поле прибуло десь із три десятка озброєних вершників.