У господаря топилася корова. Вона ніби сказилася від страху, нікого не підпускала до себе, аби відпустили з ланцюга. Насилу Юркові з товаришами вдалося її визволити, і тварина кинулася зі стайні. Свиню довелося витягувати кіньми на шнурку – вона дивом не втопилася. Таке ж саме було і в інших хатах: часом вода там діставала до самих стріх. Все навкруги було у воді, немов раптом утворилося жовте море. Бродячи й плаваючи по ньому, Юрій помагав виносили зерно, дітей, витягували худобу. Їхні коні саме стали у пригоді – допомагали неабияк.
Сяк-так повитягувавши всіх на підвищення, люди стали, аби хоч трохи перевести подих.
– Усі тут, нікого не забули? – запитав Юрій людей.
– Ніби всі. Тільки щось діда Скірки не видно, – сказав хтось.
– Десь має бути тут: він цілу ніч пильнував воду, чи не прибуває.
– Певно заспав і втопився старий.
– Де його хата? – спитав Дашинич.
– Он, вода аж до даху доходить.
Кульчицький оглянувся – у одного з господарів на подвір’ї стояли поскладані дошки.
– Пливемо за дідом.
Шляхтичі збили нашвидкуруч пліт і попрямували до дідової хати, перепливши над парканом і хвірткою.
– Діду, діду! – почав кликати Юрій.
– Марна справа – дідо глухий, – пояснив радлівський хлопець, що був з ними. – Розберемо трохи даху, може, він на горищі.
Дід Скірка був чоловік старий, заслужений. У селі всі поважали його. Жив сам – діти розійшлися. Старий цілу ніч пильнував воду, а на ранок таки заснув. Добре, що здогадався ще вилізти на горище. Як прокинувся, з горища злізти вже не міг: навколо була вода. Пливти старому було годі й думати. Взагалі води боявся, аби вона не повикручувала йому старі кістки, які й так постійно нили та боліли. Так і сидів дідо на горищі, чекаючи своєї долі.
– Діду, вилазьте! – гукнув Юрій над самим вухом, і глухуватий дід лише тепер почув: через свою глухоту й не помітив, як частково розібрали його дах і підійшли до нього. На плоті бідного діда так і вивезли на сухе – ото було радості!
Юрій витер піт, поглянув на небо: саме вийшло сонце, засвітило крізь хмари. Тільки тепер Кульчицький почув, що дзвони на церкві Святої Параскеви не замовкали. Вони калатали весь цей час, били без упину.
– Правильно зробили, що у дзвони вдарили, – покликали людей на поміч. Найгірше залишатися з бідою віч-на-віч.
– Ми не тільки кликали на поміч, – пояснив старий радлівчанин. – Вода боїться дзвонів, боїться церкви. Дзвони відганяють її, вертають до русла. Зараз побачите: Дністер відступить.
І справді, воду ніби почало щось викручувати, вона їжилася від сонячних променів і поволі відступала.
– Слава Богу, ніхто не втопився, худоба ціла, – мовив хтось із радлівчан.
– Що з того: весь урожай замулило – голод буде, – говорили інші.
– Не журіться, люди, Бог добрий. Хто нас образив, той нас і прогодує, – заспокоював людей війт. – У Дністрі риби багато і лози багато. Будемо рибу ловити, кошики плести – поміняємо на муку. Худобу теж буде де попасти. Чи нас перший раз отак заливає?
Люди заговорили, зашуміли. Юрій побачив, що їм уже роботи тут не буде, – пішли до своїх коней.
– Зачекайте, – їх наздогнав війт. – Дякую вам, панове, що не залишили в біді.
– Перед бідою всі люди мають бути єдині, тож не дякуй мені, пане війте. Коли б голодно було, приходьте до Кульчиць – поділимося.
Вони махнули на прощання й поїхали.
Скоро вода й справді почала відступати. Вона наробила лиха не тільки в Радловичах, але і в Самборі затопила кілька передмість, навіть до ратуші підходила. «Плавали» усі села понад Дністром, Стрвяжем, Стриєм, Бистрицею, навіть мала чистенька Млинівка наробила біди.
Кульчицькі шляхтичі, зробивши багато доброї роботи, стояли тепер біля вигона і спостерігали за тим, як вода помаленьку відступала назад до свого русла. Почало вечоріти, за останні дні сонечко вперше показалося з-за хмар. Людей поруч уже не було – розбрелися по своїх затоплених хатах і обійстях, щоби навести там хоча б якийсь лад.
– Певно, і нам треба повертатися до Кульчиць, – сказав Дашинич, тримаючи коня за вуздечку.
Шляхтичі погодилися і вже готувалися вискочити в сідла, як ратом до них підбігло якесь дівча.
– Вуйку, вуйку, там Андрійко лишився! – крикнуло мале, показуючи на затоплену рінь.
– Який Андрійко? – не второпав Юрій.
– Він корови пас і там лишився.