– А де ж його тато з мамою? – запитав Дашинич.
– Не знаю.
Шляхтичі перезирнулися, почали радитись.
– Певно, він уже вдома – уже б давно батьки лемент здійняли.
– А як сирота? – висловився Сметанка.
– Треба попитати.
– Дешевше поїхати й подивитися: і так уже всі мокрі.
– Правду кажеш: може, там дитина загибає, а ми тут воловодимось.
Коні тривожно і неохоче знову пішли до води, однак остроги і нагайки заохотили їх бігти швидше. На ріні вода була ще досить високою, тож часом доводилося йти вплав.
– Є хто живий! – гукали шляхтичі, пильно роззираючись навсібіч, однак нічого живого навколо не було – сама вода і зелені верби, що стирчали з неї. Лише зі східного боку виднілася чимала зелена галявина, вільна від води, тому шляхтичі повернули своїх коней саме туди: якщо хлопець вижив, то ховається саме там.
Щойно коні виїхали з жовтої і холодної води і ступили на тверду піщану землю, як Юріїв румак зупинився, не бажаючи йти далі. Шляхтич поплескав його по шиї.
– Ну, чого ти?
– Підходьте, панове, не встидайтеся. Тут нас ніхто не потривожить.
Ці слова були сказані неголосно, однак пролунали, немов грім з ясного неба. Юрій оглянувся – у розлогих кущах верболозу стояв кінь. Сивий кінь. Той самий, котрого Юрій бачив біля костелу в ніч нападу і на подвір’ї Коналінських. Самого вугерецького пана видно не було.
– Покажися, пане Коналінський, вилізь із кущів, чого там ховаєшся?! Це ж зовсім не подібно на тебе! – гукнув Юрій, а сам почав озиратися довкола, намагаючись зрозуміти рівень загрози.
– Нас сюди навмисно заманили, це пастка! – почали гукати кульчичани, але тут Коналінський і справді показався з-за кущів. Був не сам: із ним вийшло шестеро озброєних людей у шляхетському одязі.
«Семеро проти п’ятьох, – підрахував у голові Юрій. – Та й не знати, хто ще у тих кущах ховається».
– Не бійтеся, – гукнув Коналінський, немов читаючи думки. – Крім нас, тут нікого нема.
– Чого вам треба?! – різко запитав Юрій.
Коналінський посміхнувся.
– Порахуватися. Давно уже пора звести наш дебет і кредит, пане Кульчицький-Шелестович.
– Чудово. Можемо зробити це просто тут і зараз. Дивіться, панство, яке тут чудове місце, який краєвид, – спокійно відповів Юрій, оглядаючись на «море», що оточило їх навколо.
– Не так швидко. Спочатку ти, пане, маєш відшкодувати всі збитки за спалений фільварок.
Кульчичани перезирнулися.
– Жартуєш, чи як? – так само спокійно запитав Юрій.
Коналінський поволі запхав руку за пазуху, витяг звідти якийсь папір.
– У мене є ухвала суду про те, що ти, пане Кульчицький, здійснив напад на маєток мого батька, пограбував його і спалив. За цей злочин суд накладає на тебе, пане, баніцію, тож тепер будь-який лайдак зможе забити тебе, як пса, і принести твою голову до міської управи.
Почувши це, Юрій похолов, друзі його аж ахнули від почутого.
– І навіщо ти таке робиш? – хрипко запитав Кульчицький.
– То не я. То – мій батько. Він хоче забрати своє, а твоя загибель йому не потрібна.
– Своє забрати? Мовиш про землі за гумном? Вони наші є по праву!
– Суд – то є право! – крикнув Коналінський, Юрій же поглянув на нього і всміхнувся.
– Ну, з твоїм батьком зрозуміло. А чого хочеш ти сам?
– Помсти. Так, ти маєш кров’ю змити образу, завдану мені в Самборі. І ти її змиєш, однак спочатку твій батько віддасть нам те, що має бути наше!
– Ніколи!
– Та що з ними говорити, до шабель! – крикнув Дашинич і вихопив свою карабелю. За ним – інші. Вугерецькі також дістали зброю.
– Стійте, нерозумні! – раптом гукнув один з поляків. – На смерть ідете! У вас – порох мокрий, а в нас – пістолі! Всіх постріляємо, як псів скажених!
Він і справді наставив пістоля на кульчичан, однак Коналінський відхилив його.
– Нам не потрібна бійня. Нам потрібен тільки він. Тож давай, пане Кульчицький, кидай шаблю, поїдеш з нами.
– Не слухай їх, пане Юрку! – гукнув Дашинич.
– Ми за тебе горою постоїмо!
– А ви, мерзенні ляхи, колись перед Господом відповідь дасте за свої підлі вчинки! Бо ви – не шляхтичі, а ганебні брехуни і вбивці! – не стримався молодий Ручка.
– Що?! – загорівся й Коналінський, однак його стримав товариш.
– Чекайте, панове, зупиніться. Ми – і справді шляхта. Я – Кшиштоф Лановецький, гербу «Яструб», кажу: мусимо з’ясувати нашу справу, як і личить справжнім дворянам. Ти, Ігнатію, бийся зі своїм кривдником, а я викликаю на поєдинок он цього, що обізвав мене брехуном і вбивцею. Це буде чесно.