Кульчицький знизав плечима.
– Маємо борошно, овочі, фрукти. Тепер продаємо виноград – дуже добрий, солодкий, як пальчики улюбленої наложниці.
– А як щодо горілки, може, вино маєте або тютюн? – запитав далі ага.
Кульчицький покрутив головою.
– Вибач, шановний аго. Але і вино, і тютюн, й інші зілля для курива для нас – харам. Велике зухвальство перед очима Аллаха бути правовірному п’яним від вина чи зілля, а тим більше на молитву іти. Тютюн хіба що невірним продавати можна, нехай вони труяться.
Ага посміхнувся:
– Приємно зустріти чоловіка, для якого закони шаріату важливіші за власну наживу. І що, продавав ти колись невірним тютюн?
– Не хочу мати справи з невірними – і не мав ніколи.
Юрко зауважив, що цей ага хоче у нього щось вивудити, тому треба слідкувати за кожним словом.
Тим часом раб приніс сніданок. Два Юрії помили руки і з великим апетитом заходилися їсти лаваш і шашлик з барана. Наситившись, вони взялися за горнята з кавою, а також закушували ізюмом та фісташками. Каву, хоч і була гаряча, випили швидко – звикли до неї. Ага звернув увагу і на це, тож підозри його поволі почали розсіюватися.
– Бачу, вам смакує. Ви давно отак ходите табором?
– Від учора. Буря нас збила з пантелику – ми мусили ховатися під якимось возом.
– Де ж ваш товар? Де слуги, коні, вози?
Кульчицький вигадував на ходу:
– Якраз шукаємо їх. Ми ходили по табору й збирали замовлення, бо не штука нарвати винограду й тримати в таку спеку. Хочемо, аби шановні аги куштували свіжий виноград, щоби насолодилися його запахом та соком.
– То де ваш товар, кажеш? – не відступав ага.
– Маємо зустрітися після обіду десь по дорозі до Калєнберга.
– Там уже крутяться неподалік невірні.
– Знаю, та вони не посміють напасти. Ховаються по норах, страхаються навіть тіні меча пророка Мухамеда.
Ага розправив бороду:
– Розкажи про Бєлград. Сам я із Анталії, і у тих краях не бував ніколи. Що ви там робите, як молитеся, що у вас цікавого?
Юрко зрозумів, що цей турок хоче затримати їх на довший час, неспокійно стало на душі козака. Та він не міг виказати свого хвилювання, хоча й відчував, що цей ага не довіряє йому. Юрій набрався терпіння і став поволі розповідати, ніби і справді нікуди не поспішає.
– Ми, як і всі правовірні, молимося п’ять разів на добу: зранку Фаджр, в обід Зухр, потім Аср, Магріб і нічна молитва Іша. Раз на рік ми здійснюємо хадж і твердо тримаємося посту у місяць Рамадан.
Далі Юрій почав розповідати азі про свою домівку у Бєлграді. Це місто знав добре, бо бував там частенько, а ще Михайлович багато розповідав. Так і зав’язалася розмова: турок був цікавий, багато випитував. Юрій розказував йому різні бувальщини, дещо вигадував. Ага залишився задоволений розмовою.
– Зараз помолимося, а після обіду до мене зайдуть інші аги. Будемо гоститися. Будьте і ви моїми гістьми.
– Із великою радістю, шановний. Тільки я боюся, аби слуги мої не порозбігалися без мене.
Турок насупився.
– Не посміють. А то велю їх половити й повідрубувати голови. Увечері дам вам коней і супровід.
Цього тільки бракувало. Юрій стиснув кулаки, але що тут робити.
Разом з іншими агами вони гостилися в наметі, співали пісень. Це більше стосувалося Кульчицького, бо Михайловичу, як слузі, негоже було вступати в розмови із вельможами. Він був тут тільки для того, аби прислуговувати своєму пану. Юрій же не замовкав, розповідаючи туркам цікаві небилиці, і ті лише під вечір відпустили його, на щастя забувши про обіцяний супровід.
– Тепер треба бігти щодуху, – шепнув Кульчицький, вийшовши із шатра, і вони швидким кроком попрямували у напрямку Відня. Яничари кілька разів намагалися зупинити їх, однак Кульчицький зразу ж прикривався ім’ям свого нового товариша аги, і до нього більше ніяких питань не було. Уже за темряви вони вискочили з табору і забігли в зарості Віденського лісу.
Розділ Х
Сонце втомлено сідало на заході, було мутно-червоне. Навкруги пахло денною спекою, пилюка забивала очі, рот та ніс. Тіні від дерев Віденського лісу ставали довшими і все химернішими. Від Дунаю тягло вологою.
Стежина перестрибувала горби, а іноді хитро їх оминала. Із настанням вечора ожило лісове птаство, давалося чути все голосніше й милозвучніше. Сонце сіло, і запанувала ніч. І ліс, і пагорби, і Дунай затулили повіки, аби відпочити після важкого дня. Не спали тільки розвідники, а все далі й далі крокували лісовою стежиною, їм навіть не думалося про відпочинок.