Вони пробивалися крізь чагарники та зарості дикого винограду, йдучи цілу ніч. Сміливці вже повністю минули турецькі позиції і тепер тільки сторожко озиралися, аби не наскочити на роз’їзд ворожої кінноти – спагіїв, що крутилися околицею. Відійшовши подалі, вони різко повернули вправо, до Дунаю.
– Чого ми звернули? Треба було так і далі йти у бік Кльостернойбурга, були б уже на місці, – говорив дорогою Михайлович.
– Не знати, чи є там наші вояки. Ніч літня коротка, скоро закінчиться. На ранок дійдемо до Дунаю, там когось здибаємо.
– Якщо не загубимося у цих хащах…
– Не бійся, пане Юрку, козак не голка – не загубиться.
Вони пройшли якийсь час мовчки, тоді Михайлович мовив:
– Там, у таборі, я думав, що нас той ага вже не відпустить.
– Головне, що нагодував. Хліб їхній та м’ясо якраз впору прийшлося. Казав тобі – ходімо зі мною: сидів би зараз у Відні та гриз сухарі. А так – шашличок поїли.
– Як би ще по чарчині налив нам ага, то я його взагалі розцілував би.
– Горілки не можна. Не забувай, козаче, що ми у поході.
Говорили притишено – обережність потрібна була у всьому. Ішли нічними хащами без перепочинку, зупинялися лише, аби визначити подальший маршрут. У нічному небі літали кажани, а десь разів зо три, гукаючи у нічній тиші, над самими головами пролітала сова. Старі дерева дивилися їм вслід, у спину, своїми дуплами-очима, шуміли гіллям у верховітті, намагаючись сполохати двох незваних гостей.
Якби ж то ці дерева знали, що два герої пустилися у таку небезпечну мандрівку не з власної волі, що вони йдуть рятувати їхню столицю…
Кульчицький посміхнувся про себе. Йому здалося, що дерева й справді стали розступатися зі стежки, а їхні гілки розсувалися, аби не заступати подорожнім місячного світла. Десь неподалік пробігла сарна, вітаючись із ними й даючи знак, що вони на добрій дорозі. Маленький їжак поспіхом збіг зі стежки, аби подорожні не наступили на нього й не поранили собі ноги.
У Юрія страх поволі відійшов. Тут він чувся вже у безпеці, відчував, що до союзників рукою дістати. Йому й раніше доводилося багато пережити, не одну таку пригоду перейшов бравий козак, однак зараз усе інакше. Зараз він відповідає не тільки за себе, а за ціле місто, за свою жінку та дитину.
– Де ти навчився так багато турецьких пісень? – спитав Михайлович. – Я також немало прожив поміж турками, та до пісень мені їхніх було байдуже.
Юрій відповів:
– Пісня – це душа народу. Якщо вивчиш багато турецьких пісень, то й думати навчишся, як турок, зрозумієш його.
– Щось я до того не чув, пане Юрку, аби ти колись співав.
– Не маю доброго голосу. А от товариш був у мене колись – Миколай Бакалець, то він співав гарно.
Михайлович поспішив заперечити:
– Якби капельмейстер із нашого собору чув, як ти, пане Юрку, співав у аги, то відразу записав би до свого церковного хору.
– Зі страху ще не так заспіваєш…
Вони якусь хвилю йшли мовчки, аж поки знову мовчанку порушив серб:
– А що сталося із тим твоїм товаришем, з тим Миколаєм?
– Чого питаєш?
– Бо я від тебе чув уже не раз це ім’я, ти вже його згадував.
– Загинув він.
Тільки починало світати, як двоє розвідників вибралися із заростей на берег Дунаю. Кульчицький уважно роздивився навкруги: через туман нічого не було видно, однак мряка швидко розвіялася. Раптом на острівці збоку побачили людей.
– Схоже, християни.
– Еге ж, точно не турки.
Це жінки прали на ріці білизну, біля них стояло кілька чоловіків. Розвідники тут же побігли берегом ближче до людей.
– Гей, на човні! – гукнув по-німецьки Кульчицький.
Чоловіки їх побачили, похапалися за мушкети. Жінки кинулися тікати.
– Ми свої, з Відня! Нам треба до Карла Лотаринзького!
Раптом чоловіки почали до них стріляти, так що два Юрії припали до землі і кулі просвистіли просто у них над головами.
– Ви що, подуріли, прокляті селюки! Де по своїх стріляєш, каналія!
На той раз кричав Михайлович, і щира німецька лайка зробила свою справу. Чоловіки на мить опустили мушкети.
– Ми до князя! – далі гукав Кульчицький.
– А не знаємо такого! – відповів хлоп.
– То заведи бодай до війта, грім би тебе забив! – на той раз гукнув Михайлович.
На човні якийсь час панувала мовчанка – радилися. Тоді один обізвався:
– Сходьте схилом, аби ми вас бачили. А руки догори піднесіть.
Розвідникам довелося так і зробити, бо сперечатися із тими хлопами справді було ніколи. За якийсь час вони уже пливли човном, радіючи, що опинилися поміж християн.