– Віднесіть цей лист назад до цісарської столиці та передайте графу Штарембергу.
Два Юрії перезирнулися. Кульчицький мовив:
– Дозвольте зауважити, світлий княже, що у тому листі не досить точно вказана дата майбутньої відсічі. Скидається на те, що союзники тільки сходяться, а своїми силами ви не збираєтеся нападати на турків.
Карл поглянув на цього чоловіка, який поставив йому таке нахабне запитання. Кульчицький був спокійним, вважав, що уповні має право так говорити із князем після всього, що йому довелося пережити в турецькому таборі.
– Не можемо зараз розворушити цього осиного гнізда. Якби Кара-Мустафа захотів, то за кілька днів інтенсивного штурму уже взяв би Відень. Турки хочуть підімнути під себе навколишні європейські землі, створивши тут свою Західну імперію. Кара-Мустафа має бути правителем цієї імперії, а столицею буде Відень. Він не хоче понищити своєї майбутньої столиці, тому і чекає, доки віденці самі йому здадуться. Ми змушені показувати свій страх перед ним, аби приспати візира, щоби потім розбити одним несподіваним ударом, коли поспіє вся сила. Інакше вони нас просто зметуть зі своєї дороги.
Це вже було щось цікавіше і більш схоже на правду. Отже, віденцям доведеться іще довгий час тримати облогу, тільки чи вистачить у них сили?
– Що хочете робіть, а місто туркам не здавайте. Ви двоє мусите повернутися у Відень і передати графу Штарембергу ці листи. Нехай розповсюдить їх, аби підняти настрій мешканців, щоб знову розпалити їх до боротьби!
Юрко у душі надіявся, що у місто він повернеться уже разом із союзниками, а через ворожий табір пройде, рубаючи разом з козаками та гусарами турків. Дуже не хотілося знову ризикувати життям.
– То підете назад? Я особисто обіцяю вам винагороду за такий подвиг, – настоював далі Карл Лотаринзький.
Юрії перезирнулися.
– Як треба, то треба, – була їхня відповідь.
– Добре. Зараз вас нагодують і підете відпочивати. Як дасть вам Бог щасливо добратися до міста, то дайте знак сигнальними ракетами. Ще одне. Ви були у турецькому таборі, бачили його розміщення…
Кажучи це, князь підійшов до стола із розстеленими на ньому картами. Кульчицький із Михайловичем також приступили, почали показувати Карлу Лотаринзькому все, що встигли побачити у ворожому стані.
У таборі ерцгерцога розвідники пробули цілу добу і перед світанком 17 серпня вирушили у зворотну путь. Тихо, аби їх не зауважили чужі очі, вони повернулися знову до села Нусдорфа. Ті самі люди взяли їх на човен, і вони попливли Дунаєм у бік Відня, оповиті густим ранковим туманом.
– Дорога назад у сотню разів небезпечніша. Голову даю, що у таборі князя Лотаринзького Кара-Мустафа має свої очі та вуха, – навмисне Кульчицький сказав до свого друга латиною, аби не зрозуміли селяни.
– Підемо іншим шляхом, а то ще зустрінемо нашого агу. Ми ж забули йому винограду нарвати! – відповів жартома Михайлович. – Обдуримо турків, перескочимо сивим конем.
Кульчицький посміхнувся.
– Знову ти, мій сербський брате, все перекрутив. «Об’їдемо на сивій кобилі», – ось як правильно треба казати.
Михайлович тільки сопів: йому теж було страшно, та виду не подавав. Справжній козарлюга, на Січі його місце. Недаремно й приповідки усі козацькі на вус мотає. Он зараз задумався – напевно, згадує собі щось приємне: може, рідний Бєлград чи Стамбул?
У турецькій столиці Юрій Михайлович був у почті славного Джованні Казанови, неперевершеного авантюриста і ловеласа. Про амурні справи свого патрона Михайлович говорив неохоче, а то й взагалі замовчував. Навіть коли його просили повідати про славного Казанову, він тільки махав рукою: «Нема що розказувати». Кульчицький завжди знав, що справжній покоритель жіночих сердець, який вів лік покорених на сотні-тисячі, ніколи не буде хвалитися цим і здатний заховати у таємниці жіночу слабкість. Хто ж багато балакає, хвалиться, той, очевидно, здатен і прибрехати заради власної слави. Коли серб десь збоку чув про любовні подвиги славного ловеласа, то тільки посміхався, і яскравий вогонь спалахував у його балканських очах. Колись Юрко прямо запитав свого товариша:
– Казанова украв твою славу, мій сербський козаче, чи не так?
– Яку славу?
– Не вдавай. Насправді ти здійснив усі ті любовні подвиги, а Казанова тільки розпатякав усім, присвоївши твою славу собі.
– З чого ти взяв?
– Я ж бачу, як жінки мліють від твоїх балканських очей. До того ж я розвідник, шпигун. Ну, признавайся.
У відповідь Михайлович тільки махнув рукою.
– Нема про що говорити. Я простий перекладач, а він делегат папи та цісаря. Куди мені до нього.