Уже добре звечоріло, а козаки з майдану не розходилися. Раптом пішов якийсь гомін, усі почали розступатися.
– Кошовий, – кивнув головою Ручка, і Юрій озирнувся: до них і справді зближався Брюховецький, а разом із ним ще кілька запорожців. Вони підійшли, кошовий окинув оком товариство.
– Здорові будьте, братчики!
– Здоров, батьку! – разом гукнули запорожці.
Брюховецький завжди вдягався дуже скромно, намагаючись не відрізнятися від рядового козацтва. Говорити також умів дуже гарно.
– А що, гуляєте?!
– А що ж робити, коли діла нема? – відповів один із козаків, а всі інші його дружно підтримали. Майдан загомонів. Кошовий підняв руку, заспокоюючи.
– Буде скоро діло. Наш гетьман, навіжений Юрко, зовсім уже з глузду зсунувся! Забув він батьківський заповіт і пішов із поклоном до ляхів, мучителів наших. Уже спільно із собачою вірою братів б’є, а батько ж його, світлої пам’яті Богдан Хмельницький, десь там у домовині перевертається і спокою собі знайти не може! А що наші старшини, наші полковники? А обросли наші полковники достатками та маєтками, живуть у розкошах, а над братом нашим знущаються гірше за ляхів! Тож чи можна таке терпіти, брати? Ми, славне січове Христове воїнство, мусимо піти на Вкраїну та прогнати геть звідти зрадників і злодіїв! Чи буде на те, братчики, ваша згода?
– Згода! Згода, батьку! – зусібіч загукали козаки.
Юрій дивився на це все, і чоло його хмурилося дедалі більше й більше. Нарешті, він не витримав.
– Нема згоди!!!
Усі враз затихли, а Юрій вийшов уперед.
– Нема згоди, – повторив. – Україна в нас одна, тож і гетьман має бути один. Зараз усім об’єднатися треба і спільно стати проти ворогів землі нашої, бо сила козацька – у єдності! Хіба ж це правильно, коли брат іде на брата? Хіба ж витримає та бідна Україна двох, трьох гетьманів? Доки можна сіяти чвари і свари, доки можна битися і кров братню проливати? Україні мир потрібен, і ми, запорожці, маємо той мир охороняти, закривши своїми грудьми рідну землю від Дикого Поля! А що ж радить кошовий? Щоби знову піти на Україну походом і розпалити там нову братовбивчу війну!
Юрій іще хотів говорити, але його перебили вигуками і свистом: не всі запорожці захотіли вислухати його. Кошовий знову підняв руку.
– Братчики! У нас, на Січі, кожен, хто має свою голову і свій язик, може вголос мовити слово своє! На те ми і Запоріжжя, славна вольниця низова! Він сказав своє слово. Як же звуть тебе, брате?
– Юрій Кульчицький.
– Он воно що, – лукаво посміхнувся кошовий. – Кульчицький. Тепер зрозуміло, чого тягнеш за шляхтою: бо і сам – шляхтич!
Запорожці зло заулюлюкали, загукали, однак Юрій не хотів здаватися:
– Та який же я шляхтич, пане кошовий, коли на мені такий же латаний сіряк, як і на тобі!
Це було гостро. Брюховецький блиснув злими очима на Юрія, однак, будучи чудовим оратором, перевів це в інший бік:
– А ми тут всі перелатані, бо бідному козакові-нетязі навіть нема де стати і коня попасти – все собі старшини забрали! Та нічого: скоро настане час, і ми будемо ходити в кармазинах, потрусивши панів старшин, як грушу!
Запорожці знову загули, кошовий же продовжив:
– А щоб не пропадала ваша сила, братчики, то даю вам гарний подарунок! Гей, обозний! Викоти-но, брате, товариству дві діжки із найліпшою горілкою!
Запорожці знову загули радісно, і невдовзі ті, хто щойно тренувався, покинули все і побігли по горнята і черпаки.
Розділ ХІІ
Коли вже зовсім стемніло, Юрій залишив Ручку зі Сметанкою на майдані, а сам пішов до куреня: за весь день роботи треба було відпочити. А ще подумати. Те, що замислив кошовий отаман, йому зовсім не подобалося, тож із цим треба було щось робити, знайти Брюховецькому якусь противагу. Хто на Січі користувався таким самим авторитетом? Хіба що Сірко. Цьому чоловікові уже доводилося кошевствувати над запорожцями, однак, на відміну від Брюховецького, він до влади не рвався і «мастити медком» не вмів. Норов його був суворим, як колись у Сагайдачного, а запорожці, часом аж занадто вільні люди, із цим не завжди готові були миритися.
За цими думками Кульчицький не відразу зауважив, що йому навперейми іде якийсь широкоплечий козарлюга. Крізь темряву впізнав – це був Петро Воротило, товариш і охоронець кошового Брюховецького. Юрій зупинився, Петро також став.
– Ти, певно, по мою душу, – криво посміхнувся Кульчицький.