– Вгадав. Ходи зі мною, пане Юрку.
– А чому «пане», а не «брате»? – запитав, крокуючи уже слідом за Петром.
– А шляхтичі мене ніколи своїм братом не кликали, а лише бидлом або псячою кров’ю. А я їх за те на деревах розвішував, – була відповідь.
– А що, мене теж повісиш?
– Здався ти мені… Кошовий з тобою поговорити хоче.
– Тоді чого тебе послав, а не свого джуру?
– Бо ти занадто розумний. А ще – язикатий.
– Значить, – вдавано зітхнув Юрій, – таки повішають.
Воротило озирнувся, ковзнувши по Кульчицькому поглядом.
– Ти ще нічого не знаєш, а вже «Алілуя» заспівав.
Петро і справді привів Кульчицького до куреня, в котрому жив кошовий. Всередину не заходили – Брюховецький вийшов до них: напевно чекав.
– Ось, привів, – мовив Петро. – Ти хотів із ним поговорити.
Брюховецький поглянув на Юрія зверху вниз, скривився.
– А що мені з ним говорити? Ліпше ти, брате, побалакай. Хіба ж не бачиш – це шпигун польський.
– Що? – лише встиг вимовити Кульчицький, як тут же отримав потужний удар кулаком просто в дих.
– Може, й таке: якийсь він дивний, не наш, – почув уже Кульчицький Воротилове крізь їдкий туман болю і забуття. – Нічого, зараз притиснемо – все розкаже.
Як він опинився у цьому льоху, Юрій пригадав не одразу.
– Кажи, хто тебе послав на Січ? – уже вкотре перепитував Воротило, однак Кульчицький лише сплюнув під ноги кров із розбитих губів.
Він сидів на лаві, Петро стояв над ним. Руки були зв’язані. Знову удар.
– І так зізнаєшся…
Кульчицький ще раз плюнув кров’ю.
– Ніхто мене не посилав. Я сам прийшов. Багато наших, Кульчицьких, служило на Запоріжжі вірою і правдою, то чого ти до мене присікався?
– Бо ти надто розумний.
Петро сів на тверду лаву. Схоже, йому вже набридло бити Кульчицького, тож тепер із ним можна було поговорити. Хоча із розбитими губами і носом, з котрого цебенить кров, говорити не дуже вже й приємно. Слава Богу, хоч зуби не вибив та ребра не поламав.
– Послухай, Петре. Я позбувся рідного дому через те, що не став терпіти ляхам, що повстав проти кривди латинян. Думаєш, тут, на Січі, я буду мовчати?
Воротило засопів.
– Звідки мені знати, що ти не брешеш?
– Коли б я був шпигуном, то сидів би тут тихо і не рипався. Хіба ні?
Це був вагомий аргумент. Петро почухав потилицю, тоді махнув рукою.
– Чорт з тобою: посидь поки тут, а завтра вирішимо, що далі робити.
Воротило вийшов, перед тим розрізавши пута на Юрієвих руках та забравши з собою каганець. Стало темно. Кульчицькому довелося трохи покліпати очима, доки вони звикли до темряви і змогли щось розгледіти. У льоху було одне маленьке віконечко, крізь яке заходило місячне світло разом зі свіжим повітрям. Під стіною лежав куль свіжої соломи, на котрій, очевидно, йому доведеться спати цілу ніч.
– Юрію! Юрку! – раптом почув шляхтич згори і повернувся до віконця. – Це ми: Ручка і Сметанка! Як ти тут?
– Як корова по телятю, – стогнучи відповів Кульчицький, підвівся і рушив до віконця.
– Вони що тут зовсім показилися?! – обуренню Ручки не було меж. – Зараз ми підемо до кошового, запитаємо, що то за холєра така!
– Облиш, братику, – стримав Юрій. – Брюховецький мене сюди спровадив, а будете бунтувати – і вас посадить. Знайдіть краще Миколая Бакальця, нехай він Сірка за мене попросить. Кажуть, то є справедливий отаман, розбереться.
– Гей ви, чого там стали? – раптом десь збоку почувся голос Воротила.
– Ти б хоч води йому дав! – у відповідь гаркнув Сметанка.
– Зараз як тобі дам, то не донесеш! – голос чувся усе ближче.
– Давайте, йдіть, – попросив Кульчицький, і хлопці швидко зникли.
За якусь хвилю Воротило і справді приніс відро води, щоби Юрій міг помитися і втамувати спрагу.
– Тут іще хліб…
Помившись, Юрій сів на своїй лежанці, спершись на стіну, й почав поволі жувати хліб. Губи і ясна якраз почали пухнути, тож їсти було досить боляче. Та він мусив – потрібно набиратися сил.
Раптом почув якийсь стогін. Прислухався. Невже причулося? А може, це дух чийсь стогне неприкаяно? Он і ворушиться щось у протилежному, найтемнішому куті.
– Хто тут? – запитав Кульчицький.
У відповідь – мовчанка. Цікавість переборола обережність, тож Юрій поволі почав сунутися туди, намагаючись щось побачити.
На соломі лежав чоловік. У темряві важко було розгледіти його обличчя, але навіть так Юрій зрозумів, що того дуже сильно трусить.
– Хто ти, товаришу? – ще раз запитав.