– Аллах акбар, – почув тиху відповідь.
– Ти що, турок? Татарин? Як тебе звати? Я – Юрій. А ти?
Чоловік нічого не відповів. Кульчицький набрав у горня води, відламав кусень хліба і вже з тими гостинцями повернувся до чоловіка.
– Бери, поїж. Та не бійся, братику, я тут так само, як і ти. Хіба ж не бачив, як мене тут прав Воротило? Давай, треба поїсти, бо, бачу, геть тобі тут кепсько.
Очевидно, турка заспокоїла розважлива мова Кульчицького. Тремтячою рукою він узяв горня і спробував піднести його до рота. Юрій допоміг, так що чоловік жадібно почав пити.
– Не поспішай, братику, водичка ще є. Ого, та ти увесь гориш!
Чоло турка і справді було дуже гарячим. Кульчицький зняв свій сіряк і окутав ним чоловіка.
– Тобі треба зігрітися.
За якусь мить турка перестали бити дрижаки, він заспокоївся. Напевне, заснув. Ну і добре. Кульчицький повернувся на своє місце і зарився у солому: осінь хоч і була ще теплою, але ночі вже були холодні і спати в одній сорочці було годі.
Кульчицький прокинувся зі сходом сонця – таки змерз. Довелося ходити по льосі, щоби хоч якось зігрітися. Товариш по нещастю, схоже, спав, принаймні не рухався.
Десь за годинки дві двері відчинилися, зайшов Воротило.
– Що, скучив за мною? – запитав чубатий.
– Прийшов катувати?
– Поки що ні. Поїж наразі.
Запорожець подав йому хліб, однак Кульчицький не поспішав брати.
– Цей чоловік, що отам лежить, може до вечора дійти. Якщо ти християнин, якщо воїн, до принеси йому миску теплої юшки.
Воротило насупився:
– Ти про бусурмана? Так я ж йому носив, тільки воно, іродове зілля, відмовлялося, викидало. Тож нехай іде до дідьчої мами!
– Твоє діло принести! – наполягав на своєму Кульчицький.
Петро глянув на нього впритул, ткнувши хліб у руки.
– Дивися, щоби твій норов боком тобі не виліз!
Вийшов.
Кульчицький знову поглянув на турка – той і далі не рухався, обернувшись до стіни. Юрій почав ходити взад-вперед, намагаючись якось зігрітися та розважитись, однак холод таки дошкуляв, а у голову нічого путнього не приходило. До того ж боліло побите тіло.
Раптом двері відчинилися, всередину ввійшов Воротило.
– Тримай!
В руках у нього було дві миски з гарячою рідиною. Пахло юшкою. Петро віддав їх Юрію, а сам мовчки рушив назад до дверей. Раптом зупинився, оглянувся.
– Цей сучий син палив села і разом з іншими ординцями гнав наших людей у неволю. Як на мене, то його треба було давно забити, як собаку.
– Тож або забий, або принеси старий кожух, – відповів на це Кульчицький.
Воротило глянув на нього, засопів і лише тоді вийшов геть із льоху. Кульчицький узяв одну з мисок, підійшов до турка і нагнувся над ним.
– Ану, товаришу, підведись трохи – зараз тобі стане легше…
Теплий кожух і гаряча юшка допомогли, турок почав оклигувати, жар відходив. Його звали Селімом, був родом із Очакова. Батько його – поважний ага, а нянечкою була полонянка з Польщі, тож Селім трохи знав цю мову. Насилу їм вдавалося порозумітися.
Тим часом Юрія, схоже, і не збиралися випускати: Брюховецький добре на нього заповзявся. Уже десь тиждень минув з того часу, як Кульчицький опинився у льосі. Правда, Воротило більше не бив, однак і сидіння тут починало набридати. Ручка зі Сметанкою також більше не показувалися, тож Юрій зробив висновок, що вони подалися на пошуки отамана Сірка.
– Мій батько – досить заможна людина. У нас є багато своїх невільників, а ще ми маємо добрі знайомства з іншими людьми, у котрих також багато рабів. Батько погодиться мене поміняти на когось із них.
Селім говорив спокійно, напівсидячи на своїй лежанці. Мова його була трохи чудернацькою: польсько-турецько-українською, однак Юрій уже добре навчився його розуміти. Відповів:
– Багато наших братів сидять так само, як і ти, у льохах та пивницях. Вони також хочуть повернутися додому. На все воля Божа.
– На все воля Божа, – раптом почулося у протилежному кутку, немов луна відбилася від цих стін.
Однак це була не луна – хтось третій був у цьому льосі. Ступивши два кроки, з темряви показався якийсь чоловік. Запорожець. Як же він так тихо зайшов? А можливо, це характерник? Ще батько розказував історії про те, що ці люди вміють проходити крізь стіни.
– Хто ти? – запитав Кульчицький.
– А ти як гадаєш? – відповів козак.
Він був у вишиванці, підперезаний широким поясом. Озброєний. Черкнувши кресалом, він запалив ґніт і розкурив люльку.
– Сірко, – впевнено мовив Юрій – і не помилився.