Сірко, здається, знову прочитав Юрієві думки і покликав до себе.
– Я спостерігав за тобою, Юрку. Бачу: ти і справді готовий вірою і правдою послужити січовому товариству. Дам тобі одне завдання. Впораєшся?
– Як Бог дасть, – знизав плечима Кульчицький.
Сірко затягся своєю люлькою.
– Вертайся на Січ і визволи з темниці Селіма. Скажеш Воротилу: я велів. Тоді відвези його на козацький хутір Малинівку.
Юрій уважно слухав, що йому говорив отаман, а той лише курив свою люльку, обірвавши свою розповідь.
– І що? – запитав Кульчицький.
– Там і сиди з ним, доки не скажу. І мову турецьку вчи.
Сказавши це, Сірко підвівся, поплескав Юрія по плечу і пішов геть.
Від цих слів Юрій розгубився – не розумів, що вони означають. Невже він не підходить для походу, невже погано підготований? Але ні, Сірко замислив щось інше, просто говорити не хоче.
Попрощавшись із новими товаришами, Кульчицький сів на «дуба», що відчалював на Січ. Уже тут пішов до Воротила і передав наказ Сірка випустити Селіма. Петро зробив це і на прощання ще потеревенив із Юрієм, немов кілька тижнів тому не катував його у січовій темниці.
– Куди ведеш мене? – запитав турок своєю ламаною мовою, коли вони удвох виїхали верхи через Січову браму.
– Побачиш. Говори до мене по-турецьки, мені треба вивчити вашу мову.
– Для чого?
– Треба.
– Сірко мене поміняє?
– Хтозна, побачимо.
– Цей Сірко справжній шайтан – він нападає на наші села.
– Ви – не ліпші.
– Це правда. А ти не боїшся, що втечу від тебе?
– Ні, – відповів Кульчицький і повернув на південний захід, де у кількох верстах їзди розкинувся невеликий козацький хутірець Малинівка.
Минуло іще кілька тижнів. Кульчицький остаточно зробив для себе висновок, що цього року запорожці вже у похід не підуть. Степ спорожнів, почорнів, почало кидати мокрим снігом, а вітер ночами завивав, немов голодний вовк.
У Малинівці Юрію і Селіму нудьгувати не давали. До турка то взагалі ставилися, як до раба, примушували виконувати різну роботу.
– У нас хліба лежаного ніхто не їсть, – постійно нагадував дід Охрім, господар цього хутірця.
– Все ж ліпше, ніж у темниці, – підбадьорював Юрій і брався допомагати товаришу.
Він постійно знаходився поруч, постійно розмовляв про щось із Селімом, вдосконалюючи свою мову. Частенько думав про Сірка: напевно, отаман вирішив зробити Кульчицького товкмачем, аби той перекладав турецькі листи і спілкувався з полоненими. Що ж, мудре рішення, оскільки Юрій іще з дитинства мав потяг до чужих мов, тож наука ішла легко.
Одного дня, коли сонечко вперше за останній тиждень виглянуло з-за хмар, до Малинівки притрюхикав Іван Залога. Юрій із товаришем саме сіли у хаті обідати.
– Ну що, вивчив мову агарянську? – запитав Кульчицького просто з порога.
– Порозумітися можу.
– Добре. Тоді збирайся. А ти, – це було сказано до Селіма, – пиши листа до свого батька. Ось тобі папір, чорнило і перо!
– А що писати? – розгубився турок.
– Зараз диктуватиму. Давай-давай, бери перо. Юрко поїде до твого Очакова: треба там одну людину знайти і з полону турецького вирвати. Ну, чого застиг? Може, волієш між козаками лишитися?
Селім всівся за стіл, узяв перо. Залога почав диктувати йому листа до батька, у якому Селім просив сприяти у всьому козакові, що покаже цього листа…
Уже написаний папірець Залога згорнув і заховав за пазуху.
– Ну що, пане Юрку, ти вже зібрався?
– Так, я готовий, – відповів Кульчицький, вже тепло вдягнений, озброєний і з наплічником за спиною. Селім підійшов до нього.
– Побачиш мого батька, передай йому вітання від мене. Скажи, що я сумую за ним і що дуже хочу повернутися додому.
– Обіцяю, Селіме.
Коли вони з Іваном віддалилися на кілька гонів від села, Кульчицький озирнувся: Селім усе ще стояв біля дороги і проводжав його очима. Юрій ще раз махнув на прощання.
– Не забувай, пане Юрку, що наступного разу ти можеш зустрітися із тим турком на полі бою.
– Я це розумію.
– Він добивав поранених козаків, брав їхніх жінок і діточок на сирівець, – продовжував Залога. – Тож подумай добре, чи може стати він тобі коли-небудь братом.
Кульчицький не відповів, а поглянув на сонце, що от-от мало намір сісти за обрієм.
– Гадаю, нам треба поквапитися.
Розділ ХІV. Очаків. Оттоманська імперія
Кульчицький намагався тримати себе в руках, однак холодний морозець все одно бігав швидкою стоногою по спині шляхтича-козака. Турки дивилися на нього із недовірою і, напевно, мали рацію. Юрій сидів на канапі і намагався дослухатися до того, про що говорить господар цього дому з іншими родичами. Перед ним на столику стояло горнятко із якимось чорним напоєм – гарячим і гірким. Здається, господар називав це кавою, і досі такого йому куштувати не доводилося. Сьорбнувши, Кульчицький пообпікав собі губи, однак намагався цього не показати: треба залишатися впевненим у собі і спокійним. За мить Юрій знову взяв горнятко у руки, однак пити не поспішав – грів задубілі пальці.