Він знаходився в домі одного з очаківських вельмож, тож усередині все було оздоблене досить багато, у східному стилі: золото, шовки, килими. Молодий шляхтич уперше опинився в мусульманському світі, тому оглядав тут усе із дуже великою цікавістю.
Знову в кімнату зайшов господар, котрого звали Сулейманом. Це був Селімів батько. Слідом за ним слуги привели якогось невільника в драній одежі. Кульчицький відставив горня, підвівся.
– Це він? – запитав Сулейман.
Юрій поглянув на невільника, їхні погляди перетнулися. Кульчицький зморщився.
– Ні, – відповів твердо.
Сулейман насупився.
– Ти впевнений?
– Так, я впевнений, ефенді.
Господар насупився ще більше.
– Це вже п’ятий.
– Так, ефенді. Однак пан Стоцький, що мене послав, зацікавлений у тому, аби отримати саме свого сина, а не когось іншого. Так само, як і ти, шановний ефенді.
– Але ж ні в мене, ні у моїх друзів більше нема таких рабів, як ти мені описав! Може, він зовсім і не в Очакові?!
Кульчицький пояснив терпляче:
– Як я вже казав, мій господар отримав від сина вісточку, що він саме тут. До того ж полон і неволя могли поміняти панича – і він тепер виглядає зовсім не так, як раніше.
Сулейман почав нервово ходити кімнатою.
– Не подобається мені все це. Я не мав від Селіма вістей уже стільки часу, вже змирився з його смертю, а тут приходиш ти!
– Хіба ж я приніс погану новину? – спокійно запитав Кульчицький. – Твій син уже був однією ногою на тому світі, так що ми його насилу виходили. Він відмовлявся приймати їжу з наших рук і ліки, але згадка про батька і рідний дім таки переконала його в протилежному. На щастя, переконала.
Сулейман нарешті спитав розгублено:
– Але ж де я маю знайти того Стоцького?
І тут Юрій сказав те, до чого так давно готувався:
– Усе у твоїй волі, ефенді. Я лиш можу запропонувати тобі свої скромні послуги.
– Які?
– Ніж вести до мене десятки невільників, то вже краще мені походити поміж них і роздивитися: я його точно впізнаю. Звісно, якщо на те буде дозвіл твій та інших беїв. Зрозумій, ефенді, наш час дуже дорогий, адже твоєму сину хочеться чимшвидше повернутися додому.
Сулейман довго дивився на Кульчицького своїм важким поглядом, сопів. Тоді, нарешті, кивнув головою і вийшов геть.
Юрій знову сів на своє місце і, щоби заспокоїти легке тремтіння рук, узяв горнятко з кавою. Вона вже не була такою гарячою, тож він сьорбнув кілька разів. Тепло зразу ж розійшлося тілом, заспокоюючи і додаючи впевненості. «А ця кава не така вже й погана», – мовив сам до себе Кульчицький і зробив іще кілька ковтків.
Він знаходився тут уже другий день, а молодого панича Стоцького, що «потрапив у татарський полон», так і не могли знайти. Сулейман повірив у те, що його син Селім живий, тому готовий був зробити все, аби виміняти свого сина на польського панича і чимшвидше повернути додому. Принаймні, Кульчицький усе зробив, аби він у це повірив.
Наступного ранку вони із Сулейманом вирушили на пошуки самостійно. Спочатку оглянули всіх невільників, що жили у домі самого Сулеймана. Кульчицький намагався поговорити з людьми, дещо розпитував, а при тому добре намагався запам’ятати розміщення всіх господарських будівель. Не знайшовши Стоцького тут, вони рушили до сусідів, а ті, з поваги до Сулеймана, дозволили Кульчицькому оглянути усі льохи і сараї, де тримали рабів з України та інших держав. Декотрі говорили:
– Ми своїх рабів знаємо: між ними нема жодного на прізвище Стоцький.
– Він був козаком, тому міг назватися інакше. Ви ж знаєте, як тут люблять козаків, от хлопець і настрашився, – переконував Кульчицький і все ходив поміж невільниками, говорив з ними й ретельно все мотав на вус.
Дивлячись на страждання цих людей, Кульчицькому аж серце кров’ю обливалося. Де ще господар був трохи людяним, то й невільники в нього жили ще більш-менш. Та в більшості до людей тут ставилися гірше, ніж до собак. Юрій бачив увесь цей бруд, кайдани, запечену кров і помиї замість людської їжі. Стиснувши кулаки, Юрій мовчав, аби себе не видати.