Коли Юрій із козаками та визволеними невільниками уже покидали це подвір’я, він побачив на порозі дому Сулеймана: той лежав на спині, широко розкинувши руки. Був поранений: із грудей стирчав обрубок його власного ятагана. Кульчицький зупинився, став над ним. Турок саме хлипав, ловлячи ротом останні ковтки повітря. Юрієві стало трохи ніяково: ще недавно цей чоловік пригощав його кавою… На щастя, він довго не мучився: ще раз хлипнув і відійшов, подарувавши Кульчицькому на прощання ненависний погляд.
– Ти ж би добровільно своїх рабів не віддав, правда ж? – запитав Юрій уже мертвого Сулеймана. – От і маєш тепер.
Турки почали огризатися, коли запорожці уже відходили. Почулися постріли, перестрілка.
– Он, он він! – раптом крикнув Воротило.
В одному з дворів, де щойно «господарювали» запорожці, показався чоловік з мушкетом.
– Вважай!
Воротило тільки встиг смикнути Кульчицького за рукав, як тут же гримнув постріл.
– Собака!
Петро, тримаючись за груди, задкував. Кульчицький вистрелив у відповідь, але турок уже встиг сховатися. Воротило осів.
– Ти що, братику? – кинувся до нього Юрій.
– Поранений! – гукнув Залога, що теж був поруч. Вони підхопили Петра на руки і поволокли у бік «чайок». Решта запорожців також відступали, прикриваючи відхід визволених полоняників. Уже на пристані вони дружно сіли у свої бойові човни, перед тим пустивши туркам червоного півня: пристань, а з нею і кілька міських хат зайнялися ясним вогнем.
– Оце вам, вражі бусурмани, козацькі подарунки, – мовив Сірко і мовчки розкурив свою люльку від очаківської пожежі.
Його «чайка» відпливла останньою, а тоді ціла козацька флотилія посунула далі лиманом, щоби потім увійти у Дніпро. Там уже їм будуть не страшні ані турецькі кораблі, ні ядра, ані стріли.
Розділ XV. Запорозька Січ
Зима помаленьку минала, і в запорозькому степу дедалі більше чувся теплий подих весни. Січові вали, курені і церковні бані все ще стояли обліплені сніговими шапками, але сонечко підбилося вже височенько, дні стали довшими.
– Скоро почне капати, – мовив молодий шляхтич Сметанка, стоячи на порозі куреня і кидаючи свій погляд то на сонце, то на сніг.
Зимові холоди уже встигли набриднути всім козакам, що лишилися зимувати на Січі. Їх тут зараз було не так багато, як влітку, оскільки чимало братчиків порозходилися на зимівлю у рідні міста і села. Та все одно в Коші лишалося багато таких, котрим не було куди більше йти. Особливо перед Різдвом багато прийшло різного люду з волості. Це були переважно бідняки, котрі проклинали українських гетьманів на чому світ стоїть, звинувачуючи їх у своїй бідності. Це було на руку Брюховецькому: він збирав сили.
Юрієві Кульчицькому все це не подобалося, він був проти будь-яких нових повстань на Україні: і так уже надто багато крові пролилося. Він постійно говорив з людьми, переконував, що краще поставити силу козацьку проти турків і татар, а не проти своїх братів. На жаль, його тоді рідко хто слухав: січовики, обплутані улесливими обіцянками хитрого Брюховецького, щиро вірили у те, що невдовзі саме вони пануватимуть на Україні, змістивши тамтешніх гетьманів і старшин.
Кілька днів тому, при виході з церкви, Кульчицький зустрівся з кошовим лице в лице.
– Доброго здоров’ячка, – привітався чемно Брюховецький.
– Дай Боже, – відповів Юрій.
Кошовий узяв легенько Кульчицького попід руку, повів неквапом убік.
– Поговорити треба.
Відійшовши подалі від людських очей і вух, кошовий сказав:
– Кажуть козаки, що хочеш Січ проти мене збунтувати.
– Хочу відмовити козаків від війни братовбивчої.
– Не буде жодної війни, не буде крові. Зробимо так, щоб люди самі скинули ненависну старшину, щоб і слід пропав на Україні від їхнього панського духу.
Юрій уже не один раз чув ту байку із вуст кошового та його найближчих прибічників, але, будучи людиною розумною та освіченою, у ті байки зовсім не вірив.
– Не вірю я у це, пане кошовий, – він так і сказав Брюховецькому. – На Україні є козаки, тож нехай собі там розбираються зі своїми гетьманами, а наш уряд тут, у Дикому полі, Великому Лузі, лимані та на Чорному морі.
– Козаки забули закон…
– Бо тут – Запоріжжя, а там – Україна. Ми – братство, орден, у якого є своя мета і завдання.
Брюховецький посміхнувся: