– Ти не розумієш. Україна котиться у провалля, і всі оті тетері, сомки, васюти підганяють її туди! Люди не дурні, не сліпі і не глухі – все розуміють. Чого так сталося, що просте козацтво і посполиті стали жити ще бідніше, а старшина розрослася землями, маєтками та іншим добром? Бо до панства дорвалися брехуни і злодії, що не думають про народ, а лише про себе. Сам бачиш, скільки гетьманів тепер розвелося: Тетеря на Правобережжі ляхам продався, а на лівому боці то аж два гетьмани: Сомко і Золотаренко булави ніяк поділити не можуть, чубляться, а невдовзі й за шаблі взятися можуть.
– Ти ж себе, пане кошовий, також гетьманом величаєш, – в’їдливо зауважив Кульчицький.
– Так, бо вони гетьманують над старшиною і реєстровими, а я – кошовий гетьман, і за мною потягнеться вся голота.
– І що ж ти, пане кошовий, хочеш від мене?
– Мені потрібні такі розумні люди, як ти…
– Хіба ж я не шпигун?
Брюховецький посміхнувся, обійняв Кульчицького дружньо за плечі.
– Що було – минулося, не тримай образи. Та й Воротило тоді, вічна йому пам’ять, передав куті меду: я ж велів просто поговорити. Ти ж, пане Юрію, чоловік розумний, освічений, кому ж, як не тобі, урядувати на Вкраїні разом зі мною?
Кульчицький впевнено похитав головою:
– Не по дорозі нам, пане кошовий. Не вірю я у те, що голота може державою керувати, так само як корова плуга не потягне, а свиня не закукурікає. Твоє ж гетьманування на Вкраїні ще більшу розруху принесе й руїну.
Ці слова боляче вдарили Брюховецького.
– Ну що ж, як знаєш, пане Кульчицький. Але затям – будеш проти мене козацтво намовляти – знайду на тебе управу. Навіть Сірко тобі не допоможе.
Юрій хотів іще запитати кошового, але той обернувся до нього спиною і пішов собі геть.
Стоячи сьогодні на порозі свого куреня та згадуючи розмову з кошовим, Кульчицький лише зітхнув.
– Скоріше б та весна вже прийшла, – мовив сам до себе, але Сметанка почув його.
– Про похід думаєш? І я б пішов: хоч із Сірком на татар, хоч із Брюховецьким на Україну. А що? Годі вже тут сидіти, сили нема. Ти б замовив там слово за нас перед Сірком!
– Хочете – замовлю, – відповів Кульчицький, розуміючи нудьгу свого товариша.
Минулий наскок на Очаків вдався на славу: пошарпали турків, захопили здобич, визволили близько сотні українських бранців. Та найголовніше, що усі козаки повернулися звідти живими-здоровими, і лише Петро Воротило наклав своєю головою, рятуючи Кульчицькому життя.
– Ех, коли б Сірко повів нас на Кафу, чи на Стамбул, як колись наш Конашевич водив козацтво, – розмріявся Сметанка.
По протоптаній у снігу стежці до куреня біг джура – хлопець років п’ятнадцяти. Підійшовши до Юрія, джура сказав:
– Сірко тебе чекає на пристані.
Товариші перезирнулися, Кульчицький щільніше закутався у свій сіряк і пішов слідом за хлопцем.
Сірко дожидав його, стоячи на пристані, й, спершись на тесану дерев’яну колоду, дивився кудись удалечінь. Він спиною відчув наближення Юрія, мовив, навіть не оглядаючись:
– Ти хотів говорити зі мною.
– Так, – підтвердив Кульчицький. – Хотів почути твою думку про те все, що зараз відбувається.
– А що тут говорити, – отаман узяв свою люльку, почав розкурювати. – На Запорожжі споконвіку були такі, що хотіли бити турка, а також інші, що бажали йти на Україну.
– Тоді Україна була під ляхами…
– А тепер наша старшина також до панства пнеться, їм треба час від часу показати силу простого люду. Щоб не забувалися. До того ж ходять чутки, що Тетеря знюхався з польським королем і хоче великим походом йти на Лівобережжя.
– Нова війна… Та, може, хоч тоді Україна об’єднається в один кулак.
Сірко лише рукою махнув, бажаючи перевести розмову на інше.
– Даремно ти із Брюховецьким заївся – він дуже хитрий і мстивий.
– Підеш із ним? – натомість запитав Юрій.
– Там видно буде. Татарва також не спить – пильнувати треба. Ех, нема такого гетьмана між козацтвом, як був ваш Сагайдачний.
– А ти? – запитав Кульчицький із надією в голосі.
Сірко лиш посміхнувся, узяв свою люльку і заходився вибивати з неї попіл.
– Маю справу до тебе: можеш погодитися, а можеш і відмовити.
– Кажи, отамане.
Сірко продув ще раз свою люлечку, а тоді сховав до кишені.
– Скоро до мене прибуде один купець. Австрієць. Вони ходять постійно до Стамбула та інших турецьких міст. Заразом вони збирають цікаві відомості про турків і передають своєму цісареві. Затямив?
«Шпигують», – зрозумів Кульчицький і ствердно кивнув головою.