– Отож, – продовжив Сірко. – Хочу, аби ти пішов з ними і так само передавав ці вісті мені у Кіш. Від твоєї роботи буде залежати доля багатьох людей.
Кульчицький замислився: це була дуже цікава думка. Січ не виправдала цілком його сподівань, тож молодого шляхтича тягло ще далі. А тут така пропозиція!
– Я б пішов, але…
– Знаю, за друзів хвилюєшся. Бакальця, Ручку і Сметанку візьму до себе, під моєю рукою ходити будуть.
– А Селім?..
– А що з ним?
– Ти його відпустиш?
– Чого опікуєшся долею цього бусурмана?
– Бо я йому обіцяв. А ми, шляхта, своє слово мусимо тримати.
Сірко нахмурив брови, однак думав недовго.
– Коли так – то відпущу. Навіть коня дам. Іди, сам йому скажи, а заодно готуйся в далеку дорогу.
Вони потисли один одному руку, Кульчицький обернувся, щоби йти, як раптом Сірко сказав:
– І попрощайся з товаришами, бо для них ти вже – мертвий.
Кульчицький ще раз кивнув на прощання і пішов…
Селім так і мешкав на хуторі Малинівці. Після того як Юрій повернувся з походу, вони із Селімом бачилися лише раз: Кульчицький тоді мусив розповісти йому про все, що сталося в Очакові. Той слухав мовчки і лише бліднув. Нарешті, коли Юрій закінчив, Селім стиснув кулаки і кинувся на нього, вигукуючи:
– Я мав тебе за товариша, за брата! Ти зрадив мене, ти все спланував! Будь проклятий, Кульчицький, будьте ви всі прокляті, невірні собаки, – ненавиджу вас!
Він кинувся на Юрія з кулаками, але козаки, що були тут, стримали його, заламали руки і повалили на землю.
– Ти ж обіцяв, ти обіцяв, обіцяв, – лише повторював турок, пускаючи піну з рота.
– Я не хотів убивати твого батька, Селіме, – він сам вибрав свою долю.
– Ви вдерлися у мій дім!
– А де ж тебе полонили козаки? Невже не у домі нашому?
– Будь проклятий!
Кульчицький не став більше сперечатися, мовчки розвернувся і пішов.
За цілу зиму, доки вони не бачилися, Селім дуже змінився: схуд, борода відросла, а очі запалися. Кульчицький поглянув на нього і зразу ж згадав собі українських невільників, котрих вони визволили. Турок саме сидів на призьбі під хатою і скляними очима дивився у степ, що ось-ось мав позбутися снігу і розбуркатися від зимової сплячки.
– Вставай. Ходи.
Юрій навіть не зіскочив з коня. Селім поглянув на нього, тоді підійшов.
– Сідай.
За вуздечку Кульчицький тримав іншого осідланого коня, тож турок став у стремено і спритно заскочив у сідло.
Не кажучи нічого, Юрій розвернув свого коня і поїхав геть із хутора, а Селім мовчки потрюхикав за ним.
– У степу гарна смерть, – нарешті мовив турок. – Не те що у вашій смердючій Січі.
– Я не збираюся тебе страчувати, – відповів козак, і знову запала мовчанка.
Виїхавши подалі у степ, Кульчицький зупинився:
– Їдь, ти вільний.
Їхні погляди перетнулися.
– Куди? Ви спалили мій дім! – крізь зуби гаркнув турок.
– Відбудуєш.
Селім мить помовчав.
– Нічого не забудеться, Юрію. Ця війна між козаками і правовірними буде тривати вічно.
Кульчицький відповів:
– Доки ви не перестанете торгувати людьми, немов худобою, доти вона і справді не закінчиться.
Селім ще раз поглянув на Юрія, немов хотів запам’ятати, а тоді, не прощаючись, вдарив коня і погнав степом. Кульчицький провів його поглядом, розвернувся і попрямував назад до своїх. Спочатку думав про те, чи не зустрінуться вони коли-небудь ще раз із тим турком і за яких обставин. Але згодом Юрій відкинув ці думки – треба було думати про інше, адже попереду його чекала небезпечна дорога.
Розділ ХVІ. 1783 рік, околиця Відня
Австрійський Дунай іще спав, ніби втомлений кавалер, що протанцював цілу ніч на балу у Відні. Нівіть сонячне світло не здатне було розбудити його, хоча промінці уже подекуди лоскотали по спокійному плесу. Разом із річкою прибережні корчі також спали, і тільки де-не-де чувся крик якогось птаха… І зразу ж знову все засинало.
Селянин, що вів човна тихим дунайським плесом, повернув до берега, і скоро човен ткнувся носом у піщаний берег.
– Далі вже турки. Сидять на баржах, на човнах товчуться – можуть побачити.
Розвідники вискочили з човна.
– Там, збоку, стояла колись цегельня. Турки розвалили її, тепер там їхні пости, тож будьте обережні, – попередив селянин з човна. Кульчицький махнув рукою на прощання, і човен відчалив.
Два Юрії принишкли якийсь час на березі, аби добре вивчити місцевість і переконатися, що за ними ніхто не спостерігає. Переконавшись, вони рушили прибережними заростями, шукаючи зручного місця, щоб вибратися з них так, аби не побачили турки.