Коли хлопець із човна казав, що тут стоять турецькі пости, – не лукавив. Повсюди крутилися яничари, ніби вартували Дунай, щоб не втік, а ще товклися роз’їзди спагіїв. Розвідникам не було іншої ради, як залягти у кущах і чекати: їм довелося згадати про всю свою витримку, лежачи отак годинами й спостерігаючи. Турки метушилися, ходили взад-вперед, щось вигукували. Ще й гроза зібралася – полив дощ.
Добра мить настала близько обіду, коли агаряни чи то пішли молитися, чи обідати, чи мала змінитися варта. А може, турки просто поховалися від води, що лила з неба.
– Бог знову нам помагає, – сказав Юрій. – Гайда.
Не побачивши навкруги нікого, Кульчицький з Михайловичем вийшли зі своєї схованки і швидким кроком пішли у бік табору.
У турків, як і перший раз, було все спокійно. Вони намагалися заховатися від набридливого дощу, на який перетворилася злива. На двох купців ніхто особливо не звертав уваги, доки раптом розвідники не натрапили на гурт яничарів. Вони саме говорили про щось своє, як тут же перестали і почали уважно приглядатися до «купців». Не зважаючи на це, Кульчицький з Михайловичем пройшли повз них.
– Ти б знову заспівав, пане Юрку, – буркнув серб, відчувши спиною підозрілі погляди.
– Вдруге не пройде. Лихе я чую, братику. Видно, хтось із табору Карла шепнув туркам про нас, то вони й чекають. Давай розділимося: може, хоч одному дасть Бог дійти до Відня.
– Нехай буде. Що ж, пане козаче, тоді побачимося в місті, – мовив серб, підморгнув чорним, як балканська ніч, оком і звернув на другу стежку. Вони пішли, ніби й не знаючи один одного, прямуючи до віденських мурів, які вже були перед очима.
Розвідники вже були за табором, і їм лишилося тільки перетнути ворожі позиції, котрі щільним кільцем обложили місто. Треба перейти поле, перечекати десь до темряви і тоді перескочити повз турків. Кульчицький сторожко оглядався. Він зауважив, що яничари, які так підозріло на них дивилися, пішли за ними, а коли розвідники розділилися – рушили за Михайловичем. Вони пришвидшили крок, і відстань між ними почала скорочуватися: не наважуючись зачепити поважного купця, спочатку вирішили скрутити слугу.
Страх почав прокрадатися в душу Юрія. Чого вони йдуть за ним? Невже й справді запідозрили? Що ж, тоді доведеться ризикувати: або пан, або пропав – так легко Кульчицький не здасться.
Він прискорив крок у напрямку Відня. Ще раз поглянув на товариша – його зараз доженуть, зупинять, почнуть випитувати й забуруть із собою назад у табір. За ним, Кульчицьким, також будуть гнатися. Надія тільки на Михайловича, що він деякий час протримається, дасть Юркові можливість втекти.
Раптом кроки Кульчицького сповільнилися. Чи по-лицарськи оце так лишати товариша у біді, чи зробить таке справжній шляхтич, козак? Скільки ж то вони років уже разом із сербським побратимом?
Юрій повернувся, коли турки вже наступали сербу на п’яти. Он ага уже зібрався крикнути до Михайловича, аби той зупинився, як раптом Кульчицький гукнув:
– Гей, Ахмете! Ти чуєш, баране, що я тебе гукаю?!
Михайлович почув, озирнувся. Кульчицький махнув йому рукою:
– Біжи сюди, щось тебе запитаю.
Серб іще не розумів, що задумав товариш, але бігом побіг до нього, відчуваючи у тому своє спасіння. Яничари зупинилися, стали переглядатися, не знаючи, що їм робити. Вирішили зачекати.
– Ти не віддав мені гроші, із чим я маю йти до шановного аги! – кричав голосно Кульчицький до свого товариша, ще коли той біг дорогою, аби почули турки.
– Я забув, мій пане! – так само голосно відповів Михайлович.
– Ах, ти ж віслюче! Ти хотів украсти, проклятий негіднику, обдурити мене вирішив, думав, що я забуду!
Михайлович саме добіг і став перед Юрієм. Той несподівано розмахнувся і затопив йому в пику. Серб упав. Юрко дістав нагайку і почав періщити від душі товариша по спині. Михайлович скулився, захищаючи руками голову від ударів. Турки, бачачи всю цю сцену, зовсім розгубилися: Кульчицький грав роль злого купця дуже правдиво – небезпека і страх у Юркові розбудили не лише доброго співака, але й актора.
Переговоривши, яничари вирішили, що це ніякі не шпиги, а справді купець зі слугою. Поволі вони обернулися й пішли геть, тим більше що дощ посилився.
– Вставай, собако! – гукнув Кульчицький до Михайловича, схопив за комір, підняв і пхнув перед себе. Тоді потиху добавив: – Вибач, сербський брате.
Дощ пішов іще рясніше і вже стіною став між яничарами, що бігцем поверталися до табору, і розвідниками.