– Що це таке було? – запитав серб, вправляючи щелепу.
– Козаки кажуть: «Бий своїх, аби чужі боялися». Турки побачили, як я з тебе куряву вибив, то й повтікали, аби й самим не дісталося на горіхи.
Михайлович якийсь час мовчав. Патьоки дощової води стікали по його обличчю, одягу, шапці.
– Ти, пане Юрку, коли будеш описувати у своїй книжці наші пригоди, то це місце не згадуй. Не хочу, аби мої нащадки знали, що мене хтось побив нагаєм.
– Обіцяю, – відповів Кульчицький.
Втомлені і мокрі, вони добралися до напівспалених хат у передмісті Відня – до мурів було рукою подати: лише ще раз пройти крізь передові турецькі позиції.
Роззирнувшись навсібіч, обоє пірнули в льох однієї з хат.
– Пересидимо тут. Підемо далі після півночі, коли під ранок темрява буде густа.
– Турки добре пильнують, – зауважив Михайлович.
– Вони пильнують з боку міста, а ми йдемо їм з-за спини. Яничари не сподіваються, так що не бійся. Ти попильнуй, а я посплю, треба набратися сили. А потім я тебе зміню.
У цьому темному льосі було сухо, отже, якось спокійніше. А ще темно. Темрява була такою щільною, ніби тут була її домівка, ніби тута вона народилася й саме з цього місця розійшлася по світу. Вогнем можна було її відлякати, однак світло привертало увагу ворога.
Юрко заснув – мусив відпочити хоч кілька годин, аби відновити сили. Михайлович виглядав із льоху, аби переконатися, що ніяка небезпека не чигає на двох розвідників. Надворі також було вже темно, стояла важка дощова ніч. Похолоднішало. Михайлович щільніше закутався у свій намоклий каптан і сів, впершись у стіну.
Години минали одна за одною. Було тихо, тільки чулося мирне сопіння Кульчицького. Михайловича, що трохи зігрівся, також почала долати дрімота. Аби не заснути, він підвівся. Прислухався – десь наверху чулося якесь шаркання. Михайлович виглянув, та нічого не побачив. Кроки чулися уже в хаті над ними.
– Вставай, пане козаче, біда. Шукають нас, – тихо розбудив Кульчицького.
Юрко поволі витяг шаблю й пістоль, готуючись до найгіршого.
Розділ ХVІІ. 1673 рік. Весна
Минуло багато років з того часу, як Юрій Кульчицький залишив Запорозьку Січ. Де його тільки не кидала доля, якими світами він лише не волочився. Далекі землі, бурхливі моря: він був своїм усюди, але свого дому так і не мав. Йому всі були раді, однак ніхто його ніколи й ніде не чекав, а ті, хто його завжди любив, уже давно вважали мертвим. Передаючи розвідувальні відомості про турків, Юрій робив дуже великі послуги як австрійському цісареві, так і отаманові запорожців Сіркові. Це була важка і небезпечна робота, однак Кульчицький робив її, розуміючи, що хтось же це мусить робити…
Останнім часом дещо змінилося: він зустрів Марію, у них народилася донечка. Заспокоївся. Працював і далі на цісаря, перебуваючи у різних місіях, але кожного разу, зробивши свою справу, мав куди повертатися: у нього був дім і родина. До того ж справи торговельні в Кульчицького пішли на лад, і він став досить заможним чоловіком.
Десь рік тому перервався зв’язок із Сірком. Після того пішли чутки, що славного кошового отамана схопили прихвосні московського царя і спровадили на Сибір. Ланцюжок передачі відомостей обірвався, а із Запоріжжя більше ніхто на нього не виходив.
«Може, воно й на краще. Досить пригод, – думав часом Кульчицький, заспокоюючи себе. – Тепер у мене є родина».
Думки про Україну його не покидали ніколи: часом він думав про Січ, а ще частіше – про рідні Кульчиці. Напевно, історія з Коналінськими вже давно забулася, та й хто ж його зараз впізнає: був шляхтич, козак, тепер же австрійський купець, що досконало розмовляє німецькою, польською та турецькою мовами. Ех, взяти б Марію та гайнути до своїх…
У той день Кульчицький був на своєму складі, який винаймав у Леопольдштадті. Користуючись своїми зв’язками, Юрій возив з Туреччини різні східні товари і тут, у Відні, здавав їх австрійцям оптом для перепродажу. Торгівля пішла жваво, тож вони із Марією планували собі багато речей…
– Тютюн зносьте он у той кут – він не любить вологості. Так-так, туди. А килими – он там, – наказував Кульчицький робітникам, що розвантажували з возів його товар і розкладали на складі.
– Гер Кульчицький! – раптом покликав його хтось по-німецьки, і Юрій обернувся.
Це був Шульц – купець-австріяк, із яким вони співпрацювали у «Східній орієнтальній компанії». На вигляд – класичний німець: синьоокий, суворий і рудий.