Козаки схвально загули, Попіль стиснув кулаки з досади.
– Ти витримав іспит: було більше, як десять, товаришу.
Запорожець підняв шаблю й простяг її Попілю, а разом з нею і свою руку. Нащадок Сагайдачного роззирнувся навсібіч, тоді посміхнувся, потис руку запорожцеві – тепер він справжній січовик!
– А ви чого стоїте, круца-фіца, і не витягаєте свої шаблі? – гукрнув запорожець до решти новоприбулих. – Хіба не чули, що кожен січовик може Дніпро переплисти і птаха на льоту з пістоля поцілити?!
Усі троє, ніби по команді, вихопили пістолі.
– Он голуби дикі, – показав запорожець на пару голубів, що сіли поворкувати на курені. – Поскубайте їм п’юрка.
Шляхтичі перезирнулися. Нарешті один з них мовив:
– Божого птаха стріляти не будемо. Давай ліпше у твою шапку.
Відповідь розсмішила запорожців, і вони почали сміятися із такої дотепності.
– Добрі з вас козаки, круца-фіца, – посміхнувся й собі січовик, що приймав іспит у новоприбулих.
Із гурту вийшов середнього зросту чоловік і підійшов до них.
– Вітаємо в січовому братстві. Чи впізнаєте мене, пани-брати?
Шляхтичі перезирнулися.
– Як же не впізнати? Ти – Юрій Кульчицький-Шелестович. Ми принесли тобі вітання від батька твого і від рідної землі.
Юрій привітався з усіма по черзі, а розговорившись, впізнав усіх. Попіль був його одноліток, інші – молодші. На щастя, живе у Кульчицях іще козацька кров, чує заклик Січі-матері, тому й дорога із Самбора на Запоріжжя ніколи не заросте бур’яном. Двоє інших хлопців були один з роду Костиків, другий – Білинських. Четвертого також упізнав – малий Дашинич, який колись у Кульчицях випросив ковбасу у Юрка за свою коляду, а потім допомагав возити сіно. Он як підріс за ті роки!
– Тут багато земляків наших. Пішли покажемо вам курінь. Завтра ви будете приставлені до якоїсь роботи: тут хліба лежаного ніхто не їсть. А сьогодні відпочивайте, ввечері підемо до корчми, відсвяткуємо ваш прихід. Чи добре я кажу, Миколяю?
– Добре, круца-фіца. Як корчма – то добре є, – відповів Бакалець, натягуючи шапку на голову. Це саме він приймав іспит у новоприбулих. Раптом на цілу вулицю затяг пісню:
Розділ ХVІІІ
Земляки розбудили давні спогади. Юрко згадав, як тому літ кільканадцять прибув на Запоріжжя разом із Ручкою та Сметанкою – до речі, вони також були тут.
Він майже не був у походах разом з козаками – отаман Сірко відразу визначив для нього іншу роботу – побачив у Кульчицькому неабиякий розум, відвагу, кмітливість. Це тільки на перший погляд Запорозька Січ була така простацька. Поляки й московіти навіть називали Запоріжжя «гніздом своєволія» або збіговиськом «брудних хлопів». Насправді Січ уже десятиліттями, а то й ціле століття мала дипломатичні відносини із другими державами. Європейські монархи завжди були зацікавлені у послугах козаків у війнах із турками, так що запорозькі посли були і у Стамбулі, і в Москві, й у Варшаві, і у Відні і навіть у Римі, в папи. Разом із послами діяли й розвідники Сірка, передаючи на Січ важливі новини.
За наказом кошового Кульчицький прибув до Стамбула. Він налагодив зв’язок із людьми австрійського цісаря та папи, які особливо шукали тоді союзу з козаками. Часом вони діяли спільно, особливо у 1663 році, коли між австріяками й турками розгорілася нова війна. Наступні роки також Юрій був перекладачем при різних віденських місіях. Видаючи себе то за товмача, то за віденського купця, Кульчицький бував і у Бєлграді, і у Відні. Навіть одружився у австрійській столиці, зустрівши там Марію-Урсулу. Завдяки його донесенням Сірко дізнавався багато цікавого про пересування турецького війська, галер із товарами, про переговори турків із поляками, австрійцями, Дорошенком… Кошовий отаман завжди знав, куди має завдати основного свого удару, аби заподіяти туркам найбільшої шкоди.
Тепер же, з наказу австрійської влади, Юрій мусив повертатися на Січ, аби зустрітися із Сірком. Ходили чутки, що славний отаман збирається тікати з Сибіру або що його вже цар велів відпустити, зрозумівши свою помилку. Чи так було, чи ні, а без славного кошового Запоріжжя занепало. Усі вилазки низовиків зазнавали поразки: якось пішли із Вдовиченком на Перекоп, то там їх побили татари, а іншим разом дістали на горіхи від гетьмана Дорошенка.