Запорожці молилися за свого кошового, Кульчицький вірив, що Господь почує їхні молитви.
Повертаючись на Січ після стількох років, Юрій уже й не сподівався побачити там своїх давніх знайомих. Дорогою малював собі в уяві їхні обличчя, намагався вгадати, що сталося з кожним із них, а ще уявляв, як вони його зустрінуть, чи впізнають. Оце буде зустріч, адже друзі вважали його мертвим.
Легенда була готова давно: потрапив у полон, був у неволі. Навіть найближчі не повинні знати, чим займався Юрій Кульчицький у агарянській стороні.
На диво, перейшовши стільки воєн і походів, усі його побратими лишилися живими. Невже Сірко і справді пильнував за ними, як і обіцяв колись Юрію? Цілком можливо, адже не лише козаки, але й турки з австріяками були впевнені у тому, що цей чоловік і справді чаклун-характерник!
– Юрку-у-у-у!!!
– Братику!!!
– Пляцку, сякий-такий, круца-фіца твоя була! – гукали одночасно Ручка, Сметанка і Миколай Бакалець, кидаючись Кульчицькому в обійми.
– А ми ж за тобою, превражий сину, вже стільки молебнів справили… – чухав потилицю Залога, обіймаючи товариша міцно-міцно, аж тріщали кості.
– Вернувся я, – відповідав на всі запитання Кульчицький.
Вони теревеніли з друзями цілу ніч, не в змозі наговоритися й описати всі свої пригоди…
Однак звістку про повернення з того світу Юрія Кульчицького затьмарила звістка про інше повернення – Івана Сірка. Січ завирувала, закрутилася, вийшла з берегів. Саме так красиво вміє виступати тільки Дністер, затоплюючи Самбірську землю. Запорожці поперли гуртами, натовпом, цілою своєю галасливою громадою до Січової брами. Кидали всю роботу, зносили все, що траплялося їм на дорозі, і зусібіч стікалися у те місце. Тут уже збиралося коло козаків, галас потроху затихав.
– Де ж вони?
– Ще не видно?
– Та цитьте ви!
Хтось із новоприбулих іще намагався про щось розпитувати, однак їх тут же «заглушили». Запала тиша. У цій тиші навіть можна було почути тупіт кінських копит, який наближався. Раптом у браму в’їхали вершники. Першим з-поміж них був Іван Дмитрович Сірко.
– Пугу-пугу! – гукнув він запорожцям просто від брами.
– Слава!!! – враз заревіло козацьке коло замість відповіді на запорозьке привітання. Братчики очам своїм не вірили, не тямили себе з радості. Вони обіймалися, вигукували, хтось навіть свиснув і пальнув з пістоля у повітря, за ним і інші стали палити, вітаючи отамана.
Він підняв руку – козаки знову стихли.
– Чолом вам, пани-брати!
– Чолом, батьку! – відповіли всі дружно.
– А що то за сходка така у вас? Чи, може, ворог де близько, чи чорна рада?
– А таки рада! – гукнув хтось. – Кошового обирати будемо!
– Чим же вам ваш старий кошовий не вгодив?
– Усім вгодив, батьку. Та тільки повернувся славний Сірко ніби з того світу! Сірка кошовим!!!
– Сірко, Сірко – наш батько!
– Булаву Сіркові!!!
Братчики загукали зі всіх боків так, що земля сколихнулася, а Чортомлик і Скарбна аж зупинилися, озирнулися, чи не кінець світу це настав. Кошовий, що тримав булаву за відсутності Сірка, зараз же вийшов із натовпу, зняв шапку та вклонився товариству. Тоді вклонився Сіркові і передав булаву отаманові у руки. Той уже спішився, також скинув шапку. За козацьким звичаєм, отаман мав тричі від булави відмовитися. Сірко так і зробив – відіпхнув булаву від себе. Що ж тут почало робитися…
– Бери, бери булаву, превражий сину!
– Бери, а то палицями поб’ємо, як собаку!
– Витрясемо з тебе іродову душу!
Натовп так зло гудів, кричав, що Сірко більше не наважився відмагатися від булави, як велів цей звичай, а взяв її на радість козакам.
– Слава!
– Пануй, батьку!!!
Вечір настав швидко. Корчма в передмісті Січі ходила ходором – запорожці гуляли. Не було зараз посту, не було походу, зате була добра оказія. Тож козаки виспівували й витанцьовували, скільки бажала їхня вільна козацька душа. Музики різали на скрипках, бубнах і цимбалах, а Миколай Бакалець їх ще більше заохочував:
Отак вигукучи та виспівуючи, він гуляв разом із Конашевичем-Попелем, садив навприсядки. Втомлені музиканти уже відмовлялися грати, та Миколай сипав їм іще червінці, вигукуючи свою улюблену: