Выбрать главу

Не в змозі йому відмовити, музики «різали» далі. Разом із Миколаєм до танцю йшли й інші низовики. Дуже скоро їм стало тісно й душно у корчмі, і вони вивалилися дружно надвір, тягнучи за собою музик. Козацька пісня подибала понад Чортомликом і Скарбною, і її аж на Дніпрі почули дикі гуси та качки. А Миколай, на догоду всьому низовому товариству, «рубав» далі:

Помаленьку, Федьку, грай, Бо м капусту їла. Помаленьку обертай, Бо буду пирділа, гей!

Запорожці гуляли, аж тряслася степова земля.

– Ще утни, Миколаю! Про горілку заспівай! – просили далі братчики, круто беручи навприсядки.

Горілонько п’яна, вип’ю ті до капки, Би з мі не ставила по дорозі цапки!

Запорожці це зрозуміли як натяк.

– Наливайте, панове!

Попіль повернувся з двома горнятами, одне подав Миколаю. Той відмовився – не по-козацьки це було впиватися. Веселитися й гуляти січовики любили, а от пияків і ледарів били палицями. Миколай заспівав:

Горівка-горівка зрадила парібка, А парібок дівку через ту горівку!

Весела гульня тривала. Юрко спостерігав за тим і тільки посміхався, споглядаючи, як гуляє січове братство. Сам не був гуляка-співак, часом жалів про це, особливо дивлячись на Миколая.

Костик і Білинський, які прибули разом із Попілем, уже злигалися із якимись запорожцями і різалися в карти. Спочатку Кульчицький хвилювався, аби низовики їх не обібрали, тільки сталося навпаки: невдовзі запорожці лишилися в самих шароварах. А от молодий колядник Дашинич ні в карти не грав, ні гуляв. Сидів собі, мрійливо задумавшись, напевно, згадував зараз свою Маруську.

– А ти чого не п’єш, не гуляєш?

– Віра не дозволяє, – відповів задумано Дашинич.

– Що ж то за віра в тебе?

– Жінка його Віра називається, вона й не дозволяє! – нараз підійшов до гурту Попіль і так обійняв Дашинича, що ледь не задушив. – Ти пий, гуляй, Михасю, тут жінки нема!

Попіль знову пішов до музик, Дашинич же залишився сидіти за столом, розтираючи шию після дружніх обіймів.

– Скажи, Юрку, а коли в мене такий чуб буде? – запитав, киваючи на одного із запорожців з оселедцем за вухом.

Кульчицький посміхнувся:

– Заслужити треба, у бою себе показати. Чуб – це гордість запорожця, честь його.

– Де ж твій? – запитав Дашинич.

– Іще росте, – Кульчицький відповів ухильно. Він поки що не хотів розповідати товаришам про те, що «віденські купці» у Стамбулі оселедців не носять.

Раптом до Юрка підійшов малий джура і сповістив, що кошовий отаман кличе його до себе.

За цей рік, що кошовий провів на Сибіру, він постарів. Чуб його ніби полили сметаною, і вуса мовби забув повитирати від молока. Тільки очі лишилися тими ж, які Юрко вперше побачив п’ятнадцять років тому.

– Радий тебе бачити, пане Юрку. Вип’ємо по чарочці, а ще каву маю – зап’ємо.

Юрко сів на лаві навпроти кошового за нехитро накритий стіл із пляшкою горілки та легкою закускою. Говорили тихо, щиро-відверто. Сірко й не думав про відпочинок. Опинившись на Січі, він одразу забув про образи, яких завдали йому Самойлович і цар. А якщо й не забув, то загнав у якийсь найдальший і найтемніший закапелок глибокої козацької душі. Зараз у нього перед очима був інший ворог – Туреччина. Ця сила загрожувала усій Європі, тож європейці, зокрема папа, цісар австрійський та король польський, мали на Сірка велику надію.

– Кажеш, вивісили турки бунчуки свої в Адріанополі? Це знак війни. І не дивина: після Андрусівського миру я іншого й не чекав. Махмет не заспокоїться, доки не поставить на коліна Польщу, а з нею – і всіх її союзників. Йому потрібна Україна. Султан не терпітиме миру Польщі, України та Московщини. Тепер я розумію, чого поляки так бігали до царя, аби відпустив мене: треба буде подякувати султанові. Якби падишах не збирався на війну, я б і досі сидів у Тобольську, клацав зубами від холоду.

– Що ж мені зараз робити? Повертатися до Стамбула, чи як? – запитав Юрко.

– До Відня тобі требеа, до жінки найперше. А тоді подумаємо…

– А хто ж там буде?

Сірко посміхнувся, характерницький блиск ковзнув по тій посмішці.

– Ти, пане Юрку, добре давав собі раду в турецькій столиці, та не забувай, що Січ – це не просто збіговисько гультяїв-свавільників, як зволили нас величати в Москві чи Варшаві.

Кульчицький відразу зрозумів, про що говорить кошовий. Коли на Україні гетьмани міняли один одного, боролися за булаву, то на Запоріжжі лідер усі ці роки лишався один – Іван Сірко. До нього, як до наконечника страшної військової сили, тягнулися всі уряди, і люди отамана були скрізь. Юрій не сумнівався, що зараз на його місце у Стамбулі стане хтось другий, і на Січ знову полетять вісті із мусульманської столиці.