раптом заспівав Попіль-Конашевич пісню про свого діда.
– Стули дзьоб, – перервав його порив Ручка. – Татари не сплять. А якщо і сплять, то будити їх не треба.
Запорожці віддалялися від шляху все далі на захід уздовж Самари.
– Є кілька бродів через річку. Якщо вони у цьому степу, то мусять десь тута показатися.
Іще здалеку козаки побачили «фігуру». Це була вишка, на якій сидів козак і зорив у степ: щойно козак бачив татар, тут же запалював сигнальний вогонь.
– Тута все спокійно, – задумано сказав Залога – отаман ватаги. – Що ж вони надумали, бусурмани? Десь-то мусять вони річку перескочити!
– Поїдемо і спитаємося, – запропонував Бакалець, показуючи в бік «фігури». – Заодно і попередимо: там сидять дундуки Самойловича, може, про татар і не чули.
Це була мудра рада. Залога зострожив коня й поволі рушив, але коник його чогось почав нервувати. Запорожець поплескав його по крупу.
– Ну, чого ти, Сивко?
Запорожці зупинилися.
– Злазьте з коней, – наказав Залога своїм козакам, сам також спішився. – Посидьте тут тихо, у комишах, а я побіжу та подивлюся, що там і як: чи добре пильнують козаки переправи, чи сплять собі.
Іван спішився й побіг уздовж берега пригнувшись. Там, попереду, був невеликий козацький форпост: стояв курінь, огороджений валом, а поруч височіла «фігура». У ньому сиділи лівоборежні козаки, що не тільки пильнували з висоти, але й робили роз’їзди по степу, шукаючи якихось підозрілих слідів.
Січовики поховалися в очереті, принишкли, чекаючи, доки не повернеться курінний.
– Зимно стає – зима близько, – сказав Попіль, кутаючись від холодного вітру.
тихенько заспівав Бакалець.
– Зараз би зайти до того куреня, чарку перехилити, зігрітися, – замріяно сказав Юрій Кульчицький, дивлячись у бік «фігури». Він собі згадував теплий Стамбул, море, пісочок на пристані Золотого Рогу, яскраве південне сонце. Він поглянув на Костика й Білинського – ті вже розкинули свої карти просто в очереті, почали різатися. Дашинич усе вдивлявся вздовж берега за курінним.
– Щось довго нема нашого отамана.
– Пішов у прийми до гетьмана Поповича, – докинув котрийсь дотепник.
– За невістку.
– Вже, певно, посадили його кужіль прясти…
Січовики були гострими на язик, дотепними. Їм аби посміятися та поспівати, а ще покепкувати з когось. Однак отамана і справді щось довго не було.
– Скільки ж нам іще тут сидіти? Треба було йому коня брати, а він пішки подався, – цокочучи від холоду зубами, сказав Попіль. Костик із Білинським також трусилися, однак гри не припиняли.
– Ану ж бо, Миколаю, заспівай.
– Про що?
– А хоч і про нашого курінного. Пішов і не вертається.
Бакалець щось собі згадав, тоді знову впівголоса заспівав:
Запорожці вишкірили зуби.
– Іде, – нараз мовив хтось.
Іван наблизився швидко. На відміну від інших, що змерзли, Залога впрів від швидкого бігу: і жупан, і сорочка були розхристані, Іван витер піт з лоба.
– Біда, пани-брати. Порізали бусурмани козаків. Турки.
Це була погана новина. Запорожці посхоплювалися, Залога провадив далі:
– Сидять, падлюки, у форпості, чоловік сорок. Козаки порізані у корчах лежать, бочку зі смолою з «фігури» скинули, аби ніхто нам знака не міг подати, – сапаючи і трохи недоладно пояснював Залога, та козаки його зрозуміли.
– Та як же ж так, як вони далися? – схопився за шаблю Попіль.
– Турки перевдяглися у козаків, так і пролізли за вал. Коли наші спам’яталися – пізно вже було. Слухайте мене: зараз підкрадемося і вирубаємо скурвих синів до ноги. Вартових троє або четверо, стоять на чотирьох кутах валу, інші, певно, в курені гріються. Думаю, зараз має орда сюди присунути. Біжи, хто молодший, до Сірка, а решта – за мною.
Запорожці стали скрадатися берегом просто до форпосту. Вартові турки в козацьких строях зорили далеко в різні боки, не сподіваючись, що гості уже тут. Юрій із Бакальцем дочекалися, поки вартовий відвернеться, і кинулися на вал.
Яничар скулився, обернувшись спиною до північного вітру, то й побачив нападників тільки в останню мить: вони завалили його, швидко порішили. Попіль побіг до іншого, який стояв за куренем. Козак вискочив з-за рогу, рубонув. Ручка і Сметанка взяли на себе третього вартового, Залога – четвертого. Один турок вийшов з куреня, Сметанка зразу ж шпурнув йому ножа у горло. Далі козаки підкралися до куреня, добули пістолі і кинджали. За наказом вони гуртом кинулися всередину, б’ючи яничарів немилосердно, швидко й жорстоко, щоб добре помститися за порізаних християн.