Турки саме відпочивали й нападу не сподівалися. Вони всі швидко полягли, і тільки одного січовики захопили живим, аби розпитати, де орда.
– Говори, язичку, будеш їсти кашу! – наказав турецькою Залога, тож турок, смертельно блідий від страху, почав говорити.
Тим часом Кульчицький виліз на «фігуру», став розглядатися. Із півдня і справді наближалися вершники.
– Їдуть, бісові діти, – попередив Юрко всіх – козаки підбігли до валу. – Більше двох тисяч.
– Сміливо йдуть, не криються. Знають, іродові діти, що переправа вже їхня. Готуйте мушкети, пани-брати, не дамо поганцям перескочити на той бік Самари, – наказав Залога.
– Їх у двадцять разів більше, – нагадав Ручка.
– Як перейдуть річку, то цілому Війську Запорозькому біда буде – зайдуть у тил Сіркові.
Схоже, іншої ради не було, як лиш тримати переправу до кінця.
– Виманимо їх ближче і, як належить, привітаємо з мушкетів та пістолів, – запропонував Попіль. – Налякаються і втечуть у степ.
Турки наближалися. Їхали швидко, поспішаючи. Чимось нагадували хижаків, зграю вовків, що бігла цілеспрямовано на свою здобич. Усі були прекрасні їздці, так ніби зрослися зі своїми швидкими кіньми. Примружені очі уважно розглядали степ орлиним поглядом, який, здається, бачив за кілька миль навколо. У руці – тугий лук і сагайдак зі стрілами за спиною.
На відстані польоту кулі бусурмани зупинилися. Козаки принишкли на валу, не показуючись незваним госям. Кожен запорожець стискав рушницю й два пістолі, перевірені й наладовані.
– Чого ж вони стали? – не зрозумів Попіль.
– Чекають на знак, – прошепотів Залога, а тоді кивнув Юркові. Кульчицький заздалегідь натяг на себе кожух із вбитого турка, на голову хутряну хапку. Він випростався на повний зріст, махнув туркам рукою.
– Аллах акбар!
Турки перезирнулися, тоді рушили далі.
– Я стріляю першим, – попередив Залога. – Далі – по одному.
Козаки чекали, а турки підходили все ближче і ближче. Микита прицілився добре у якогось бея. Нарешті стрельнув. Куля пробила чужинцеві череп, той змахнув руками і впав з коня. Тут же пішла козацька стрільба: запорожці били так густо, що турки один за одним падали на землю вбиті й поранені, – для них це було як грім серед ясного неба. Вороги закрутилися, враз почулися дикі крики, заіржали коні, турки у паніці кинулися хто куди, аби тільки подалі від козацького вогню. Козаки їм іще всипали навздогін, кулі, як злі бджоли, жалили бусурманів. Турки відступили, відкотилися на безпечне місце, залишаючи в полі побитих і поранених.
– Було б нас хоч із три сотні – гнали б, як баранів, до самого Криму, – сказав Залога, перезаряджаючи свою зброю.
Запорожці уважно спостерігали за діями ворогів. У Юрія жевріла в серці надія, що турки підуть геть, що не посміють лізти на рожен, коли їх уже тут заскочили. Хвилини спливали, перетворюючись на години. Турки, що спочатку принишкли, вирішуючи, що робити далі, почали розосереджуватися, намагаючись вгадати силу свого ворога і виявити його слабкі місця. Кілька разів з різних боків яничари намагалися імітувати атаку, однак козаки зустрічали їх щільною мушкетною стрільбою.
– Їм наказали перейти тут Самару, аби зайти Сіркові у спину. Вони не відступляться, – сказав Залога. Він розклав просто на валу свою заряджену зброю, готовий знову до відсічі.
– Звідки знаєш? – запитав Попіль.
– Язик сказав.
– Може, спробуємо відступити? – запропонував хтось із козаків.
– Доженуть. Тут відбиватися легше, ніж у голому степу, – пояснив Залога. – Сподіваюся, Сірко прийде на допомогу.
Турки, віддалившись від форпосту і переконавшись, що за ними нема погоні, знову почали гуртуватися.
– Зрозуміли, сучі діти, що нас небагато. Не відступляться. Гаряче зараз буде, пани-брати, – сказав Залога.
Кульчицький спробував його розрадити, хоча й самому туга огортала серце.
– Не вперше нам, отамане, заглядати в очі смерті: раз мати породила – раз і помирати.
– Оце козацька мова! – гукнув Попіль. – Якщо й судилося мені нині згинути, то на той світ заберу з собою стільки бусурманів, скільки здужає накосити моя козацька шабля!