– Тихо, шайтан вас забирай! – наглядачі вже позбігалися з усіх боків, за ними яничари. Тільки невільники, окрилені піснею, не боялися ні їхніх канчуків, ні ятаганів.
Купець Ахмет сидів за широким столом із пером у руці. Він собі щось записував, передивлявся якісь папери, щось підсумовував. Це був огрядний бородатий дядько, чорноокий, як і всі турки.
Наглядач притяг Юрія, штовхнув під стіну. Кульчицький, заточившись, впав, загримів кайданами. Це відволікло Ахмета, він підвів очі від рахунків.
– Це він почав співати. Що з ним робити? – вклонився наглядач.
– Зажди. Щось я ніяк не можу розібратися у всіх тих паперах. Ніби справи йдуть добре, а грошей не видно. От складений акт про п’ятсот мішків кави. Де ті мішки? Мито ми заплатили, а кава зникла? А пшеницю ми брали, а ячмінь? Я тут нічого не можу втямити!
Схоже, турок мав важливіші справи, ніж знущатися над невільником. Наглядач поклонився.
– Ми все виконували, як ти велів, вельможний. Я сам пильнував, аби жоден мішок, жодна жменька не пропала!
Ахмет зітхнув:
– Отак робиш, робиш на вас, топиш свої гроші як у болото… Пише он в описі: «Куплено 10 лаштів ячменю, 7 лаштів пшениці, 12 лаштів вівса». От, двісті дукатів заплатили. Ні зерна, ні грошей, тільки миші по складах бігають. А з тютюном що? Такий самий безлад!
Наглядач розвів руками:
– Продавали, як ти і велів, по піваспра за гарнець. Усе у відомість писали…
Юрій спокійно чекав своєї долі, сидячи просто на долівці, спершись об стіну. Турки говорили сміло, не криючись, не знали, що непокірний невільник розуміє по-їхньому. Раптом він сказав турецькою:
– Кінчаймо, тату, торгувати, бо вже нема чим здачу давати.
Обидва турки враз поглянули на нього.
– Як ти смієш обзиватися без дозволу, невірна собако! – рявкнув наглядач і з канчуком замахнувся на Юрія.
– Чекай, – зупинив його купець. Запитав невільника: – Звідки ти вмієш по-нашому?
– Бував у ваших краях.
– Що означає те, що ти сказав?
Юрій глянув сміливо на купця, хоча невільникам і заборонялося дивитися в очі своєму господарю. Тоді перевів погляд на наглядача, на обличчі якого застигла гримаса гніву.
– Колись у нас жив один жид і мав він сина. Одного разу взяв його на торг. Старий давав товар, а малий видавав решту. Так видавав, що на кінець дня не було ні грошей, ні товару. От він і сказав до старого: «Кінчаймо, тату, торгувати, бо вже нема чим здачу давати». Так і у вас.
Наглядач знов замахнувся.
– Підлий раб, ти посмів обізвати свого господаря жидом?
– Та зажди ти, Мустафо! – гаркнув Ахмет, і наглядач відійшов від Юрія, як побитий пес. Натомість купець знову запитав невільника: – До чого тут та байка, яку ти розповів?
– Бо ви продали збіжжя за те, за що й купили. А крім того, у вас пішли затрати на мито, на дорогу – одне слово, ти, купче, сам втопив свої гроші.
Ахмет нахмурився:
– Поясни.
– Нема чого пояснювати. Ти купив 29 лаштів зерна, а це 1740 корців, і десь коло 62–63 тисячі гарнців. Ти заплатив 200 дукатів, а дукат на ринках коштує десь 160 аспрів. Один лашт зерна тобі обійшовся десь близько семи дукатів. Це досить дорого, я знаю, де можна взяти за п’ять з половиною. Якщо перевести дукати у аспри, то ти один гарнець брав десь за піваспра. А продавав за скільки?
– Також за піваспра, – купець і наглядач пороззявляли роти й перезирнулися. – Мустафо, негайно розкуй його!
Кульчицький сидів уже за столом і переглядав папери. Купець і наглядач стояли над ним, підносили йому все, що Юрій вимагав. Козак впорядкував документи, на його вимогу Ахмет познаходив багато із паперів, яких бракувало, які валялися бозна-де. Далі Юрій почав малювати: розграфив аркуш паперу, позначив дебет, кредит, кількість товару і суму, почав писати й рахувати.
Ахмет із зачудуванням дивився на його роботу і тільки потилицю почухав, коли Юрій вручив йому звіт.
– Я дам тобі новий, гарний одяг, ти будеш їсти з мого столу. А ще подарую наложницю, а як хочеш – то й дві.
Кульчицький поглянув на нього:
– Не хочу я нічого. У неділю свято велике християнське – Великдень. Дозволь моїм братам відпочити в той день і гідно Бога нашого прославити…
Розділ ХХІІІ. 1674 рік. Оттоманська імперія