Він більше не жив у малому смердючому сараї разом з іншими невільниками. Ахмет подарував йому свій старий одяг, їсти також давав, що сам їв. Кульчицький жив у вузькій, але теплій комірчині просто на складі, де вів облік і тримав свої папери. Саме таку роботу тепер доручав йому купець Ахмет. Друзі-невільники спочатку дивилися на нього криво, навіть плювали в його бік. Вони поки що не розуміли, чим Юрій зумів заслужити таку ласку. Лише потім дізналися: на Великдень, коли їм видали новий одяг, дали помитися й не заставляли цілий день нічого робити, а зате дозволяли молитися й тихо співати, то заслуга Юрія.
Кульчицький і не намагався розжитися на ласці Ахмета, а лише завжди просив за своїх товаришів: купець став поважати його за це ще більше.
– Бувають такі собаки, бо людьми їх не назвеш, які готові свого брата втопити у ложці води. Ти ж дбаєш за своїх одновірців, шляхетний ти чоловік. Тобі, далебі, можна вірити.
А ще, як і обіцяв купець, він прислав Юрієві наложницю – рабиню. Кульчицький відмовився – мав свою дружину, яку пам’ятав і досі любив.
– Вона гарна? – запитав про Марію наглядач Мустафа.
– Дуже гарна.
– Тоді забудь про неї. Якби це була турчанка, то чекала б на тебе, а християнка, та ще гарна – не буде.
Кульчицький поглянув на турка, вловив у очах його насмішку.
– Коли так і станеться, то тільки через мене, і винуватити її я не буду. Однак Марія не така – вона дочекається, от побачиш.
Турок по-дурному зареготав і пішов. Юрій відчував, що цей Мустафа недолюблює його.
Ведучи справи Ахмета, Кульчицький не забував про свої наміри чимшвидше вирватися з неволі. Тепер це можна було зробити ще легше: купець йому довіряв з кожним днем дедалі більше, почав усюди брати із собою. Вони плавали по цілому морю, часто бували в Стамбулі: туди возили зерно, а звідти – тютюн та каву. Ахмет мав свої маєтності в Бєлграді, Юрій почав і туди їздити разом зі своїм паном. У всіх цих поїздках чи зустрічах Кульчицький намагався знайти якусь надійну людину, яку добре знав, аби та викупила його з неволі. Юрій розумів, що зараз турок захоче за нього захмарну ціну, бо за цей час Кульчицький став для нього людиною незамінною.
Найперше таких людей треба шукати в «Орієнтальній торговельній компанії». Ця компанія заснована віденськими купцями під егідою Леопольда І. Метою її було відновлення торговельних відносин зі Сходом, особливо із Туреччиною.
Чимало тих купців Юрій знав, мав із ними справи – як торговельні, так і не дуже. Багато хто з купців шпигував тоді на користь імператора, що було звичним для тих часів. Кульчицький обмінювався із ними новинами, часом передавав послання для імператора від запорозького кошового, інколи допомагав їм знайти спільну мову з турками, оскільки знав добре і турецьку, і німецьку.
Дороги їхні перетнулися у Бєлграді. Ахмет послав Юрія, аби домовився із віденцями про нові поставки тютюну у цісарську столицю.
– Мусите мене викупити, – говорив Юрко до купців, які його спочатку не впізнали.
– Гер Кульчицький! Як же вас занесло до того Ахмета?
– Козацька доля. Ми будемо у Бєлграді ще два дні, тож мусите знайти гроші. Не забувайте, турок за мою душу захоче немало.
Купці перезирнулися.
– Не бійтеся, гроші вам поверну. Самі знаєте, що Сірко вам віддячить сторицею.
Віденці закрутили головами:
– Та ми про це й не думали, що ви, гер Кульчицький!
Ахмет довго запирався. Юрій вмовляв його і так і сяк, але впертий турок не погоджувався.
– Зрозумій, вельможний Ахмете, моя жінка найняла цих людей, дала їм останні гроші, аби вони мене знайшли й викупили. Вона все продала, що тільки мала, аби повернути мене.
– Нехай приїде до тебе, і живіть разом. А тебе я не відпускаю.
– Але ж добрі гроші вони тобі пропонують…
– Ти мені заробиш більше. Мої справи пішли вгору, як узяв тебе до себе помічником.
Кульчицький зрозумів, що так турка не переконає, мовив:
– Коли я буду сумувати за домом і за родиною, то не зможу добре вести твої справи, шановний Ахмете.
Купець поглянув на нього:
– Погрожуєш? Не забувай, що досі ти є мій невільник. Захочу – накажу палицями побити або і взагалі зі світу зведу.
– І нехай. Мені без моєї Марії і так життя не буде. Ти знаєш, як я її люблю, знаєш мою натуру…
Ахмет і справді знав крутий норов цього козака. Як запреться – то хоч кіньми тягни, а він на своєму і так стане.
– Шайтан з тобою, давайте гроші. Тільки ти ще маєш поробити на мене чотири місяці і навчити когось на своє місце.