– Навчу за два.
– Три. І крапка, інакше справи не буде.
На цьому й стало. За ті місяці Юрій працював вправно, уклав багато корисних угод для Ахмета, підготував замість себе намісника. Щойно минуло три місяці, він одразу ж взяв торбу зі своїми скромними пожитками і пішов з дому турецького купця.
Найперше він повернувся до Відня, який став йому другим домом. Як же зраділа Марія! Як же зраділа їхня донечка, як же вона виросла! Цілий тиждень він був з ними, не в змозі натішитися домашнім теплом та затишком. Натішитися свободою. Юрієві не вірилося, що він вирвався із проклятої неволі. Сонце йому радісно світило на небі, донечка щебетала під боком, жінка обіймала ніжно, цілувала. Не було Юркієі у світі нічого солодшого за Маріїні поцілунки, враз уся гіркота душевна, всі лихі спогади зникали. Жінка силою своїх чарів розвіювала їх, даруючи тепло.
Час спливав. Кульчицькому почали снитися загиблі побратими-запорожці, а ще рідне село. У свої снах він бачив тисячі невільників, яких лишив у турецьких портах та на галерах. Юрій ставав усе суворішим, мовчазнішим. Навіть тепло Маріїних рук уже не могло розігнати його тугу. Одного дня він попрощався з дружиною, з дочкою, взяв найнеобхідніше й пішов з дому. Марія не перечила йому – чудово знала, яким життям живе чоловік.
Кульчицький подався до контори «Орієнтальної компанії». Мав борг перед тими купцями, що викупили його з неволі, а борги шляхтич звик віддавати. Там його зустріли радо, і він знову із головою поринув у справи турецькі.
Офіційно Кульчицький був купцем. Напівофіційно – цісарським кур’єром, а зовсім неофіційно – збирав різні відомості при султанському дворі і відправляв у Відень та на Січ.
Його галера плавала Чорним та Середземним морями, заходила у різні порти, де скуповували турецькі товари, зокрема тютюн та каву. А ще вони налагодили схему викупу невільників із турецької неволі.
– Одного викупили, десятьом допомогли втекти, – підморгував товариш серб Кульчицькому, коли вони відпливли подалі від чергового турецького порту. Юрій посміхнувся. Справді, ходила за ними така слава – куди припливала їхня галера, там починали зникати раби. Куди дівалися – ніхто не знав.
– Мабуть, втекли, – розводив руками Юрій, коли його питали.
Небо цього дня було чисте, й нічого не віщувало біди. Галера йшла рівним курсом, виходячи у відкрите море. Вгорі ширяли чайки, проводжаючи від берега, у морі ж зустрічали вже дельфіни, аби провести через спокійні хвилі.
Юрій вдивлявся удалечінь, знову думав про свою долю. За ці роки перетворився із молодого козака на старшого, поважного чоловіка. Чоло його почали кроїти зморшки, на тілі залишилися шрами – пам’ятка давніх битв і сутичок. А біля самої скроні слід від татарської палиці – рубець так і не розійшовся.
– Маємо гостей, – нараз порушив роздуми помічник. Юрій оглянувся – їх переслідував турецький сторожовий корабель.
– Йдемо своїм курсом: може, й не за нами.
Сподівання Кульчицького були марними – галера йшла-таки за ними. На всіх вітрилах турки наздогнали їх, матрос на носі судна почав махати руками, даючи знак, аби на галері Кульчицького притишили хід.
На борт ступив ага із двома десятками яничарів.
– Вітаю тебе, вельможний аго, на моєму судні, – підійшов до нього Юрій. – Чим завдячую візиту?
– Ніби не знаєш! – гаркнув зло турок і почав вдивлятися Кульчицькому в очі, ніби хотів через них пірнути в душу козака, в його мозок, і побачити там все, що його цікавить.
Юрій вдав легке здивування і погляд турка витримав спокійно.
– Вибач, вельможний аго, та я не знаю, про що ти ведеш зараз мову.
– Невільники втекли.
– Скільки ж?
– Десь близько півсотні.
– На моєму судні нема стількох людей – тільки охорона й команда, – розвів руками Юрій.
– Зараз ми перевіримо, – ага дав знак яничарам, і ті розбіглися галерою, стали перевертати все догори дном.
– Ти ж, купче, не будеш заперечувати, що приходив у дім шановного купця Юсуфа? – далі питав ага.
– А як же, приходив. Викупляв у нього з полону одного шляхтича – родина передала викуп через мене.
Ага ходив палубою галери, заглядав уважно то сюди, то туди, стукав по обшивці, наче пес, що намагається щось винюхати. Заразом ставив отакі запитання, а Юрій мусив ходити за ним і відповідати.
– Юсуф каже, що то викуплений невільник допоміг решті втекти.
– Ну, вельможний аго, я не смію ставити під сумнів слова шановного Юсуфа, але такого бути не може. Думаю, це охорона просто проморгала рабів і тепер шукає собі виправдання. Обшукавши корабель, ви переконаєтеся, що чужих людей тут немає.