Бородань, підбігши туди, почав гризти кулаки від люті. Тріщина так і залишилася вузенькою. Вибух не мав ніякого ефекту. І, мов божевільний, чоловік ударив кулаком по стіні. Від болю він отямився, але вапняковий виступ, по якому він ударив, упав, потягнувши за собою інші камінці. Отвір поширшав на кілька сантиметрів. Уже сяк-так можна було б пробратися крізь нього. Бородань знав, що може поранити тіло, але в цей момент він підкорявся одному законові й одній релігії: пробратися туди!
Розділ тринадцятий
1
Недалекий схил, який черешняки вибрали для другого привалу, скидався на забутий чавун, перекинутий догори дном і розколений майже навпіл страшенним ударом. Тріщина, яка розділяла схил, була справжньою прірвою із стрімкими стінами, глибока, аж бездонна, повна гострого каміння, що стирчало гостряками вгору, мов списи. Від одного погляду, кинутого на дно прірви, ставало моторошно. Навіть Урсу, привчений до відчайдушно відважних спусків, вимушений був лягти на живіт, щоб вивчити стіни й дно прірви.
Найвища точка схилу була, мабуть, найкращим спостережним пунктом у всьому районі печери. Жодної іншої вершини, жодного вищого бескида чи дерева або якогось масиву, що заважав би поглядові. Ідеальне місце для спостереження всякого руху в радіусі багатьох кілометрів… аби лиш не таке пекуче липневе сонце. Позбавлений перешкод, схил був позбавлений і прихистку. Нічогісінько, навіть деревця, що давало б хоч латочку затінку. Урсу ніколи не почував себе добре, якщо його погляд не міг відпочити на кроні дерева. По той бік тріщини, метрів за сто від них по прямій, ріс бук рідкісної краси з розкішною кроною. Там гілля, мабуть, виплело такі крісла, що в них можна було б і спати. Але Лучія вибрала місце для привалу на вершині косогору, і ніхто не міг пересилити її впертість.
Ситі аж понікуди сонцем, дослідники гори поставили похідний намет. Урсу й Дан жадібно вдивлялися на привабливого бука, але Лучія заборонила їм відлучатися від намету. Вони мали право відійти щонайдалі на п’ятдесят метрів. Це — майже до краю прірви, єдиного примітного тут місця, але воно чомусь геть не приваблювало Дана. А по той бік прірви був малинник!.. Більше ні на що не міг наткнутися погляд у колі цього радіуса, позбавленому всякої живності.
Про втечу не думав ніхто. Лучія тримала їх на казармовому стані на той випадок, щоб вони були поряд з нею, коли буде другий зв’язок із черешняками з печери. Вони вже дві години чекали, мов на голках, сигналів апарата. Та рація не видавала жодного звуку, абсолютно нічого. А Лучія передавала, передавала невтомно. Навіть не знімала пальця з ключа.
— Я не знаю, що вже й думати, — ледь не плакала дівчина. — Дві години запізнення, коли ми домовлялися так чітко!
— Вони, мабуть, витріщаються на підземні дива, — сказав Дан трішечки заздрісно. — Нема в них часу для таких нещасних, як ми. Ми занадто однакові: двоє очей, один ніс, двоє вух, двоє брів, підборіддя… Якби ми могли їм повідомити, що в нас виросло ще по одному вуху, то, може, вони зацікавились би й нами… А так, коли на тебе навалилося надто багато краси…
— Облиш маячню! — накинулась на нього Лучія. — Хто знає, що там трапилось, а ти мелеш дурниці, мов несповна розуму!
— А що ти хочеш, щоб я робив? Повторити спробу самогубства? І хай Урсу знову зловить мене в останню мить… Краще вже кепкувати з горя…
— Може, вони розгадують якусь загадку, — наважився припустити Урсу. — Я ж знаю Віктора…
— І я його знаю! — обернулася до нього Лучія. — Я знаю і Йонела, знаю й Марію…
— І мене ти трохи знаєш, — спробував Дан прогнати її тривогу. — Але не будь песимісткою. Бо існують ще й непередбачені…
— Ми домовилися дуже чітко… Ми поклялися, що не будемо запізнюватися. Ви не чули… поклялися тільки ми з Йонелом.
— А якщо в них поламався апарат? — сказав Дан. — А якщо він упав у воду? Ми як могли б виплутатися?.. Без твоєї геніальності… Ти думаєш, що Йонел зміг би його полагодити?
— Чого ти оце завів із доброго дива? — накинулась на нього Лучія. — Ти міг би його перескочити?