— О-о-ох! Аби ти знала, як ти чудово читаєш вірші, Маріє…
Захоплена зненацька не так несподіваною появою братика, як його незвичним тоном голосу, Марія окинула його довгим запитливим поглядом.
— Слово честі, Маріє… — вів далі Тік. — По мені аж мурашки пробігли. У тебе такий гарний голос!.. Ти не думала ніколи про те, щоб стати артисткою?
— Тіку! Кажи відверто, що ти хочеш?
— Я хотів би, щоб ти мене любила!
— Нічого собі! А звідки ти взяв, що я тебе не люблю?
— А я хочу, щоб ти мене любила дуже-дуже… Настільки дуже, щоб ніколи не розлучалася зі мною.
Марія лагідно глянула на нього:
— Але ж я люблю тебе, нестерпний ти такий! А хто тобі сказав, що ми розлучимося?
— Я й так знаю, — набурмосився він. — Бо бачу, що ти хочеш провести канікули без мене.
Хвиля лагідності зникла з обличчя Марії, натомість з’явився недовірливий блиск, підозріливість і подив. Усе, що казав Тік, не в’язалося з його вдачею. І дівчині сяйнула думка:
— Та-ак?!. Тіку! Якщо ти будеш розумний, то ми підемо разом… до бабусі, в село.
— До бабусі? — розчаровано відповів малюк. — Велика важниця! До бабусі я й сам можу піти…
— А як же тоді твоя заява про любов? Адже ти сам сказав, що не хочеш, аби ми розлучалися хоч на мить…
Але й Тікові сяйнула думка, яка вивела його з безвиході:
— Якщо я сам поїду до бабусі, то мені буде ще тужніше за тобою… А ти вважаєш інакше?
Марія задумливо похитала головою:
— Тіку, ти знаєш, що ти розумний хлопець?
— Ага! І вже давно…
— Правду кажучи, зараз я не так тебе люблю, як колись, — засвідчила Марія. — Але кажучи твоїми словами, коли я піду на кілька днів кудись, то мені теж буде дуже тужно за тобою!..
— То візьми й мене з собою, Маріє… Ну, будь ласка…
— А якщо не візьму, то це означатиме, що я тебе не люблю і навіть не хочу любити… за твоїм принципом…
— Ну й що! — рвонувся вперед Тік. — Якщо ти мене візьмеш, то це вже однаково.
— Стривай-но, Тіку, бо щось я тебе не розумію. Спершу ти казав, що хочеш, аби я тебе любила, так?
— Я хочу, щоб ти мене взяла з собою!
— Я тебе геть не розумію, — підколола його Марія.
— Кажи! Береш мене з собою чи ні?
— Тіку! Я щиро прошу повірити мені. Я не беру тебе з собою, бо дуже тебе люблю.
Марія справді була розчулена. В її уяві почали виникати страхітливі загрози й небезпеки на шляху експедиції, і вона не хотіла наражати на них свого любого братика.
— Тіку! Ми проведемо всі канікули разом, кажу тобі від щирого серця. Тільки перших кілька днів…
— Я хочу знати точно: береш мене?
— А навіщо тобі така точність?
— Кажи! — наполягав малюк. — Береш мене чи ні?
— Ні!
— Точно?
— Точно!
Тік погрозливо скреготнув зубами.
— Ходімо, Цомбі! Ми тільки згайнували час… Ти не сестра, ти… ти баба-яга!
— Тіку!
— І якщо хочеш знати, то ти поняття не маєш, як читати вірші!
2
Скоряючись практичному духові, який панував у ньому, Тік не довго переживав поразку. Він кілька разів гаркнув на Цомбі, обізвавши його шавкою й паршивим псом, зваливши на нього головну причину невдачі, потім вирішив спробувати щастя з другим зайцем, себто — піти пошукати казку, бо до завтра, коли треба з’явитися з казкою, залишалося дуже мало часу, але поки що він сном-духом не знав, як і де йому знайти книжку. Отже, зараз хоч-не-хоч доводилось відмовлятися від розкриття таємниці черешняків… до наступного дня, тоді він їх неодмінно таки доконає…
Обтяжений чи облегшений цими думками, він спинився перед ворітьми. На його подив, ворота відчинилися раніше, ніж він доторкнувся до них рукою… Малий ледве встиг сховатися за рятівне дерево. З дуже величезним жалем хлопець вимушений був поміняти зайців, тобто повернутися до рішення, обраного раніше, бо в ворота зайшли з загадковими обличчями троє черешняків — Віктор, Дан і Урсу. Бігти за казковим означало б відкинути ногою щастя, і Тік, відомий своєю здатністю швидко обирати рішення, не хотів робити із щастя ворога. Практичний, як завше, він одразу знайшов собі якесь діло надворі на превелику радість Цомбі.
Марія нетерпляче вийшла назустріч хлопцям.
— Ви знайшли якусь корабельню?
Дан, найпригніченіший з-поміж усіх, відповів коротко:
— Ні!
— І навіть не знаємо, де її шукати, — додав Віктор. — Хто має човна в місті? І для чого його тут можна мати?
— Нещастя наше, що ми народилися тут, — розлютився Дан. — Чуєте! Кому спало на думку заснувати це місто на березі рівчака завширшки як кінська шлея й завглибшки як наперсток?.. Ох, якби моя сила, я переніс би його на берег моря і втішався б водою, човнами, пароплавами…