— Я вдовольнилась би меншим, — остудила його запал Марія. — Лише човном. Або легеньким вітрильником чи невеличкою моторкою, або…
Погляд Марії несамохіть упав на водограй, і слова її враз завмерли на вустах. Там, стоячи над калюжею, Тік жваво пускав на воду кораблики. Щонайменше десять паперових корабликів плавали в калюжі.
— …Або паперовим корабликом, — доповнив Дан. — Як бачите, це єдине, що нам під силу. Мамо рідна, нам судилися важкі дороги… а особливо безсилля.
— Не зовсім так, — утрутився Віктор. — Проблема не є нерозв’язна, як тобі здається, Дане. Було б найпростіше, приміром, побудувати пліт. Не знаю, чи не прийдемо ми, врешті-решт, саме до цього…
— А чому б нам не почати його будувати? — вихопився Урсу. — Матеріалу, слава богу, є вдосталь.
— Якщо ти пообіцяєш донести його туди на спині… — розсміявся Віктор.
Урсу хотів був відповісти, що він ладен нести два плоти на спині, аби тільки вдалася експедиція, та побоявся, що не зможе чітко викласти це словами.
— А як ти, Вікторе, думаєш транспортувати їх? — спитала Марія.
— Якнайпростіше: в рюкзаках.
— Покажи-но мені, як це буде, і я стану гускою, — сміливо глянув на нього Дан.
— Ти хочеш сказати — гусаком, — поправила його Марія.
— Та хоч би чим — гускою, гусаком, качкою, всім, чим ви захочете. Навіть цілим пташником, якщо треба буде. Щоб ви на мені общипували дошки…
— Ось глянь, любий мій перетинчастолапий, як можна транспортувати пліт, — почав пояснювати Віктор. — Ми беремо в рюкзаки цвяхи, молотки, обценьки, мотузки, скоби…
— Дошки, рейки, кілки, колоди, — додав Дан.
— Ні! — перепинив його Віктор. — Нам не треба їх брати з собою. Дерева досить у горах, чи ти забув, що гори… Як там сказано у вірші, Маріє?
Марія не забарилася відповісти:
— «З шапками лісів на головах»…
— Так, — усміхнувся Віктор. — Шапки дерев…
Марія, Урсу й навіть Тік, який чітко напружив слух, зрозуміли Вікторів план.
— Отже, проблему ніби й розв’язано, — сказала Марія.
— Не зовсім так, — уголос розмірковував Віктор. — Пліт має чимало вад. Для озера, для великої річки, для однієї людини, для двох — це дуже важливо. Крім того…
— Стривай! — закричав Дан. — Я придумав, мамо рідна!
Всі здивовано глянули на нього й чекали, що він скаже. Але Дан мовчав, подаючи всілякі знаки й гримаси, аби інші зрозуміли, що він не скаже нічого, поки нашорошував вуха Тік, який грався з собакою, підступивши на кілька кроків ближче до них.
— Тіку! — нарешті гукнув Дан. — Тобі ще потрібні казки?
Малий шибеник, котрий саме рахував, скільки волосинок у вусах собаки, почув Данове звертання аж із третього разу.
— Ти до мене? — вдавано байдуже спитав він.
— А хіба тут ще когось так звати?
— А коли ти кажеш: «Мамо рідна!», то неодмінно звертаєшся до мами? — швидко, не роздумуючи, відповів Тік.
Дан аж рота роззявив, так само, втім, як і решта. Отже, Тік чув геть усе, що тут говорилося. Треба рятувати те, що ще можна було врятувати.
— Тіку! — зраділо вигукнув Дан. — Я знайшов для тебе казку!
— Ти думаєш, я не здогадався? — відповів малюк.
— Ні, я серйозно. Я знаю, від кого ти можеш почути справжню казку.
— Облиш, адже я розумію, куди ти хочеш мене спровадити, — відказав Тік.
— Слово честі, Тіку, — правив своєї Дан. — Ти питав моша Тімофте? Це ж найкращий казкар на все місто, а може, й на весь світ.
Скуйовджений хлопчина несамохіть ляснув себе по лобі. Якщо по правді, то цей жест був наполовину щирий. Бо ж він таки не подумав про моша Тімофте, і ясно, що Дан нічого не вигадує. Але правда й те, що далі він не зможе стежити за черешняками, залишаючись непоміченим. Отже, знову треба міняти зайців, але вже востаннє… вирішив він… до завтра до ранку. З цією думкою Тік рушив до воріт, але перед тим кинув кілька словечок Данові:
— Ти не думай, ніби я йду просто так, мамо рідна. Чого смієшся? Аби ти знав, що мош Тімофте цікавіший, ніж ви всі вкупі! Гр-р!
Але й цього разу ворота відчинилися раніше, ніж Тік доторкнувся до них. Саме тої миті, коли він потягся до ручки, ворота подалися вбік. Тік відступив на кілька кроків і почав розглядати небо. Повз нього пройшли Йонел і Лучія, або краще сказати — пропливли якісь велетенські пакети, під якими були Йонел та Лучія. А оскільки Тік був практичною дитиною… цього разу він справді вийшов через ворота, навіть не глянувши ні на кого й кутиком ока.