3
Нарешті черешняки зібралися всі. Поблизу не було жодного шпигуна, жодного незваного гостя, який міг би розкрити їхні таємниці. Правда, Цомбі бігав довкола них, але поводився так розумно, так догідливо й безневинно, що навіть Лучія, найпідозріливіша й найобережніша з-поміж них усіх, тільки вряди-годи зиркала на нього. Єдиний, хто остерігався пса, — Йонел, але не тому, що той міг зрозуміти слова, а просто боявся за свої литки.
Халепа з човном, якого не можна було ніде роздобути, засмутила черешняків і далі завдавала їм клопоту, але на затьмареному небі їхніх турбот з’явилася світла оаза, коли прибули Лучія та Йонел — обоє веселі, справжні вісники доброго настрою. Вид у Лучії став такий ясний, що видався Данові схожим на ангельський. І хлопець подумав, що ніколи досі не бачив її вродливішою. Йонел же запишався, мов індик, і ладен був наслідувати навіть ходу цього птаха з коралями, аби не відчував поблизу Цомбі. Він дивився на друзів з такої висоти, куди не долітали навіть найвідважніші космонавти — полярна зірка та й годі.
Веселість обох черешняків — просвітленість Лучії та стрибки до зірок Йонела — не була ні нарочитою, ні безпідставною. Правду кажучи, героєм дня став Йонел, хоч Марія вперто трималася того, що «в Лучії точнісінько такі самі права на славу». Обом учням удалося, після майже трьох місяців зухвальства, спроб, невдач і успіхів, після «такого нешколярського поту», як кепкував Дан, зробити два радіоапарати — прості, переносні, для передач на короткі відстані, цілком необхідні для експедиції. Але їхні наміри так і могли б залишитись добрими намірами, якби діти не знайшли собі гарячого й великодушного прихильника в особі моша Тімофте. Хоча, чесно кажучи, старий сторож трохи недолюблював Йонела, однак не поминав найменшої нагоди допомогти черешнякам: десятки разів відчиняв їм двері фізичної лабораторії, завше наводив лад після них, а головне — приносив обом конструкторам усякі потрібні їм інструменти й матеріали зі складів ліцею.
Зачаровані його добротою, черешняки вирішили зробити йому подарунок. Старий пронюхав щось і кількома точними запитаннями вивідав в Урсу про їхні наміри. Марно зараз тут описувати сум і гіркоту моша Тімофте. Ба в глибині душі він навіть почував себе ображеним. Ходив похмурий, аж нарешті одного вечора, коли вже смеркло, зібрав усіх черешняків у шкільному саду й неквапом почав:
— У мене нема дітей, але внуки мої розлетілися по всій країні, і я загубив їхні сліди. Єдина радість для мене — це ви і такі, як ви. Ви навіть не можете собі уявити, як мені стає радісно на серці, коли я бачу школярів, котрі вчасно зрозуміли, що для людини навчання дуже потрібне. Бо, як я кажу, звідси починається багатство країни і багатство світу… Мені часто доводилося зустрічати таких учнів, і вони для мене — мов рідні діти. Як я можу це відчувати?.. Тут словами не скажеш, та вони й не мають значення. Але в мене у шафі дуже багато листів від учнів. Коли я дізнаюся, що хтось із них став великою людиною, то радію так, як радіє, мабуть, батько, чуючи про добрі справи свого сина. Мої слова можуть видатись похвальбою, але не минає року, аби мене не приходили провідати поважні люди. Я не кажу, що вони приходять тільки заради мене. Вони приходять побачити школу, вчителів, відвідати місця дитинства, але жоден із них досі не забув завітати й до мене, побути трохи в моїй будці чи походити разом зі мною по шкільному подвір’ю й саду… Ось така частина мого життя, найсвятіша частина… Хоч би скільки золота мені давали, я не взяв би його в обмін на свою радість. Будьте здорові й не забувайте моша Тімофте. Більше мені нічого не треба. Може… хто знає?.. я доживу до того часу, коли й ви станете славетними людьми. Мош Тімофте буде вже старий, але він пам’ятатиме на ім’я кожного, і йому буде радісно, коли ви провідаєте його й пройдете разом із ним подвір’ям школи, а він нагадає вам усі витівки, що їх ви коїли у шкільні роки…
4
Перед ганком на дерев’яному столі з вкопаними в землю ніжками, зробленими у вигляді букви «Х», стояли два радіоапарати. І хоч своїм оздобленням вони не дуже вбирали зір, черешняки дивилися на них з трепетом і гордістю, ніби на неоціненний скарб. Тільки Цомбі якомога тихше покинув своє місце на ганку, прокрався, мов нечутна стомлена тінь, і лиш тоді, коли його вже не могли бачити ті, хто віддав перевагу гнилим дошкам та іржавому залізу перед його шерстю, майнув, як привид, і зупинився аж біля паркану, біля замаскованого вилому, про який, крім нього, знало ще одне живе створіння. Побачивши це створіння — воно саме пролізло у вилом із такою спритністю, що перевершувала його власну, Цомбі переборов заздрість, подолав власне зухвальство і зробив сальто-мортале назад. І все це в цілковитій тиші.