А час тягнувся так повільно, що Тік ладен був гризти клепки в діжці.
Але й черешняки на ганку не почували себе добре, їх теж пробирали дрижаки, хоч вони й не стояли ногами у воді, як скуйовджений допитливий малюк. Чекання вбивало їх, і вони, мабуть, почували себе ще скутіше, аніж в’язень у діжці.
Нарешті Йонел глянув на годинник:
— Минуло тридцять п’ять хвилин… У-у-ух! Як важко…
Марія на хвильку забула про всі свої сварки з Йонелом. Вона, охоплена якимось розчуленням, підійшла до нього й лихоманково стежила, затамувавши подих, за кожним його рухом. Юний фізик ще раз глянув на годинник, глибоко зітхнув і почав подавати сигнал. Ключ скорявся дотикові пальців. Вицокування — то сильніше, то слабше — чулося ясно, сигнали повторювались, повторювались, повторювались… з паузами поміж ними, з паузами для відповіді, але… відповіді не було.
Охоплений тривогою, Йонел ще раз глянув на годинник. Стиснувши кулаки, він знову схилився над рацією. Сигнал, сигнал, сигнал, але паузи були мертві. Страхом і болем викривилося обличчя фізика, коли він глянув на Марію. Йонел очікував дошкульних слів, спопеляючих поглядів, одне слово, чекав добрячої прочуханки.
Але Марія, стоячи поряд із Даном, відчувала таке саме хвилювання й такий самий страх, що й Йонел.
— Не може бути! — кипіла вона. — Не може бути! Спробуй-но ще раз!
Йонел скорився наказові, побачивши, що й Дан енергійно киває головою. Він знову послав сигнал, але рація й далі мовчала.
Троє черешняків думали про одне: або погано зроблені апарати, або щось сталося там, на пагорбі.
6
А воно й справді сталося там, на пагорбі. Саме тоді, коли Віктор і Лучія хотіли встановлювати антену на вершині могили, їх зупинив владний голос Урсу:
— Стійте! — звелів хлопець. — Гляньте на схил пагорба… На одну долоню від ліска, біля роздвоєного дерева… Бачите?.. Не я буду, якщо отой чоловік у гостроверхій шапці не Петрекеску!
Лучія і Віктор приклали долоні дашком до очей і подивились туди, куди вказував Урсу. Вони теж побачили чоловіка, але не могли розрізнити голови й шапки. Постать, яка вирізьблювалась дедалі чіткіше, була надто дивна, аби її переплутати з кимось іншим.
— Здається, він! — озвався Віктор. — Що будемо робити?
— Спершу заховаємо апарат у кущі, — сказала Лучія. — Тільки щоб потім не забути місця…
— Якщо я вам кажу!.. — Урсу відчув себе трохи ображеним.
— Це таки Петрекеску, — підтвердив Віктор, — і найкраще, що ми можемо зробити зараз, — піти до нього, аби він не підійшов до нас. Ховаючи апарат, ми ризикуємо ще більше привернути його увагу…
— Чудово! — погодилась Лучія. — І вдамо, ніби шукаємо саме його…
Тепер уже ні в кого не було сумніву. Чоловік, який ішов сягнистими кроками, довготелесий і тонкий, мов тичка, у зеленому брилі з півнячою пір’їною на самісінькому вершечку, з рушницею за плечима, в лискучих чоботях, які щільно облягали його ноги, був не хто інший, як Петрекеску, власник надувного човна.
Полишивши апарат на непевний догляд пташок, усі троє побігли до мисливця. Петрекеску йшов прямо на них, але тільки трішечки стишив ходу, коли переконався, що саме він потрібен трьом підліткам.
— Що сталося, громадяни? — перепинив він їх тоненьким писклявим голоском. — За вами женеться якийсь звір?
Усі «громадяни» ввічливо привіталися з ним. Але говорити міг тільки Урсу, бо Лучія й Віктор не могли перевести духу. І Урсу, пересиливши соромливість, майже закричав до мисливця:
— Ми на кілька днів ідемо на екскурсію…
— Не треба кричати, добродію, — остудив його запал мисливець. — Я добре чую. До того ж, на обидва вуха, а не так, як кажуть люди.
Урсу враз збентежився:
— Знаєте… Тобто не на екскурсію… Ми вирішили, що ми… знаєте… наукова експедиція… Ми з нашими друзями… знаєте… Може, і ви нам допоможете…
— Ага! — збагнув нарешті мисливець. — Ви хочете, щоб я допоміг вам провести екскурсію… Якщо це буде в моїх силах, то я залюбки, слово честі… Адже ніхто краще від мене не знає тутешніх місць, слово честі… І що ж ви хочете?
Урсу, нарешті, зважився:
— Ми просили б вас від щирого серця позичити нам на кілька днів… позичити вашого надувного човна…
Мисливець почухав пальцями під гостроверхим брилем, потім натягнув його на очі.
— Гм… Човна!.. Це рідкісна річ… — промимрив він. — Гм… Такого другого дуже важко знайти… Неможливо знайти, слово честі.