— Нікчема!
— Безсоромник!
Аж тепер Цомбі згадав, що Йонела слід привітати за його успіхи. І він метнувся до нього. Але Йонел не зрозумів його, навіть більше — витлумачив цілком по-своєму, бо боявся Цомбі, і відчув себе зараз так, ніби опинився на полюванні на левів без рушниці в руках, а на нього вискочив найрозлюченіший звір. Не довго думаючи, хлопець гайнув по подвір’ю, хоч краще було б сховатися десь на ганку. Це був початок невдачі. На подвір’ї валявся камінець, може, один-єдиний на все подвір’я, але саме об нього спіткнувся Йонел. Однак невдача цим не вдовольнилася. Замість того, щоб упасти на землю й розтягнутися біля каменя, Йонела підкинуло вгору, в повітрі він скрутився, а на землю вже впав, мов щосили кинутий кимось бублик. А невдача тим часом не вгавала: бублик, у якого перетворився Йонел, покотився по подвір’ю і, не знайшовши об що зачепитися, вдарився об діжку — найспокійніший тут предмет. Сильний і несподіваний удар умить перекинув діжку, зупинивши Йонела.
Коли все заспокоїлося, виникло й диво: з землі підводився не один нещасний, а двоє. Запилюжений Йонел, на обличчі якого виписувався страх, і Тік — спантеличений, мокрий як хлющ.
Ніби розуміючи, що єдина причина нещастя — саме він, Цомбі кинувся до ніг свого господаря, ладен прийняти на свою суху шерсть усю воду, яка дзюрком стікала з Тікового одягу.
— Бачиш, Тіку… — лагідно сказав йому Дан. — Чи не краще було б тобі таки піти до моша Тімофте?
Тік стрепенувся, мов мокрий пес, несамохіть наслідуючи свого друга, що тулився йому до ніг.
— Я йду, звичайно, я йду, — відповів він. — Тільки переодягнуся…
Цього разу ніхто вже не мав сумніву в щирості слів мокрого малюка.
Розділ четвертий
1
Мош Тімофте довго порпався в скрині, поки знайшов те, що шукав. Це була люлька, найстарша в його колекції, розкиданій по всій хаті. Її подарував йому тридцять років тому один із директорів ліцею, відомий збирач народної творчості. Це була красива люлька, тонкої роботи, майстерно вигнута. Учитель роздобув її в якомусь давньому німецькому містечку, відомому своїми науковими закладами й фольклорними традиціями. Він подарував її дідові Тімофте, правда, тоді мош Тімофте ще не був дідом, на знак подяки за ту ревність, з якою сторож вишукував по горищах давні книжки й папери. Старий беріг люльку як безцінний скарб і діставав її дуже рідко. Чому йому спало на думку розкурити її саме цього вечора, важко сказати… Але тільки-но він почув Тікове прохання, як його охопила невимовна радість… Кирпатий малюк із вічно скуйовдженим чубом, при якому завше повен мішок жартів та витівок, зігрівав йому серце…
Неквапливими, по-старечому м’якими рухами мош Тімофте натоптав тютюном люльку, статечно розпалив її, кілька разів пихнув димом, потім глянув на Тіка й заговорив:
— Отже, так… Нема більш нікого в місті, хто знав би такі гарні казки, як я… Це трішки схоже на похвальбу? Так, але зовсім трішечки — мов землі під нігтем…
— Навіть менше, — посвідчив Тік.
— Ну, якщо навіть менше, ніж землі під нігтем, — сказав старий, гамуючи усміх, — тоді ти почуєш старовинну казку, дуже давню, може, навіть найдавнішу в тутешніх краях…
Старий ще кілька разів затягнувся з люльки, неквапом обвів поглядом скромно умебльоване, що аж сяяло чистотою, помешкання і, розігнавши долонею з-перед очей клуби диму, знову втупився поглядом у свого гостя, який майже з острахом стежив за цим невідомим йому ритуалом:
— Та-а-ак… Давня, дуже давня казка… Я чув її, коли ще сам був пуцьвірінком, від одного старого вівчаря. Починається вона й закінчується, як і всяка казка, але мудрість у ній велика…
Малюкові не терпілося почути казку, і він зручніше вмостився на стільці. Мошеві Тімофте навіть дивитися на нього не треба було, аби знати, що відбувається з хлопчиною, і він вирішив не тягнути далі:
— Отож був колись один великий і славетний цар. З ним ніхто не міг зрівнятися в світі, а слава про його силу й багатство сягнула аж на край землі. І мав той цар три доньки… Що то за дівчата були!.. Вродливі, як весна, і працьовиті, мов бджілки. І любив цар доньок більше, аніж зіниці власних очей, і не шкодував для них добра та коштовностей. Хто хоч раз бачив дівчат, не міг забути їх до смерті… І ось одного дня, якраз перед заходом сонця, цар, сидячи на троні, покликав дівчат і сказав так:
«Я, діти мої, відчуваю, що вже старію, що кінчається лік днів моїх. Одного прекрасного дня наше чудове царство залишиться без мене, і тоді треба буде, щоб одна з вас одягла корону й почала правити ним. Одна-єдина, любі мої діти, бо такий закон і так буде справедливо. Хоч я люблю вас усіх однаково, але для вітчизни буде краще, коли вона залишиться великою й сильною з руках одного керманича. Бо якщо ми поділимо її на три маленькі країни, то їх зможуть загарбати вороги… А щоб пересвідчитись, котра з вас заслуговує честі правити країною, я зроблю для вас випробу…»